Трохи пополудні 23 травня 1938 року на вулиці Колсінґель у Роттердамі пролунав вибух. Тіло невисокого чоловіка, вбраного в костюм, розірвало на криваві шматки. На бруківку полилася кров.За кілька днів газети повідомили, що від рук невідомих убивць загинув керівник Організації Українських Націоналістів Євген Коновалець.
З’ясувати цей факт нідерландській поліції було непросто. Слідчим пощастило – вцілів паспорт на ім’я Йозефа Новака та чек на оплату місця в готелі. Людина з цим паспортом справді о пів на дванадцяту винайняла номер у готелі Централь. Перед дванадцятою годиною, наскільки могли пригадати службовці готелю, пожилець кудись пішов.
У кафе Атланта «Новак» звернув на себе увагу офіціанта незвичним для полуденного часу замовленням – шеррі. За кілька хвилин до клієнта підійшов інший відвідувач: із самовпевненою поставою, вдягнений охайно, навіть педантично, з дивним акцентом у німецькій мові.
Після нетривалої розмови чоловік з акцентом вийшов. Офіціант, що проводив його поглядом, зауважив, що він квапливо підійшов до кінотеатру Люм’єр. За кілька хвилин вийшов і замовник шеррі. А ще за кілька хвилин пролунав вибух. Перехожі зауважили раптовий спалах полум’я, стовп диму й гуркіт. Окрім розірваного на шматки «Новака», вибух поранив іще чотирьох перехожих.
Пообіді в готелі Централь з’явився ще один іноземець, що запитав в адміністрації, чи може побачити «Новака». Поліція затримала новоприбулого – згідно з документами, Ладіслава Бору з Праги. Цей Бора, втім, був несхожий на своє фото у паспорті. Цілу добу незнайомець мовчав, а ввечері наступного дня поліція вирішила показати йому тіло загиблого. Знову ж таки, на щастя вибух пощадив обличчя, тож затриманий відразу впізнав убитого: Євген Коновалець, керівник ОУН.
Назвався і сам: Ярослав Барановський. А також повідомив, що в час, коли сталася трагедія, загиблий мав призначену зустріч із оунівцем на псевдо «Валюх».
Слідство взялося за пошуки «Валюха», він же «Норберт» і «Павлусь». Водночас у нідерландській пресі почали просувати версію, начебто вбивство Коновальця – справа рук самих українців, які зводять між собою порахунки. Активіст місцевої компартії на прізвище Тібен навіть заявив, що Коновалець був убитий випадково, а насправді планували вбити його.
Ніхто з них не знав, що потрібно шукати Павла Судоплатова, агента радянського НКВД, який пізніше описав цю історію у власних спогадах. А сам Судоплатов навряд чи розумів, наскільки круто змінив історію українського визвольного руху успішний замах на вулиці Колсінґель.
У ситуації, коли дві тоталітарні диктатури – нацистська та більшовицька – потроху штовхали світ до війни, кращі шанси були у тих, хто мав у своєму розпорядженні добре організовані за військовим чи напіввійськовим зразком, вкорінені в суспільство своїми мережами структури з чіткими пріоритетами та баченням стратегії. Останнє було особливо важливо з огляду на те, що протистояти доводилось не тільки арміям, а й ідеологічним відомствам.
ОУН була далеко не єдиною українською організацією, що мала за стратегічну мету здобуття незалежності. Але кілька рис робили її унікальною у своєму роді і – як показав пізніший досвід – єдиною, здатною протистояти тоталітарним режимам. Насамперед вона зробила досягнення незалежності абсолютним пріоритетом і головною метою діяльності: спочатку збудуємо державу, а потім будемо її облаштовувати.
При цьому, дотримуючись чітких пріоритетів, вона не втратила політичної гнучкості та, як показала демократизація 1940-43 років, була здатна до еволюції. Саме ідеологічний догматизм еліт був однією з причин поразки української революції 1917-21 років.
ОУН послідовно виступала проти будь-якого зовнішнього протекторату, тому інтенсивно розбудовувала власну підпільну мережу. До того ж, організацію створило покоління, розчароване в демократичних і парламентських засобах боротьби, тому підпільна мережа була воєнізована й мала чітку ієрархію. Один польський журналіст 1935 року схарактеризував її ефективність так: «Таємна ОУН має силу більшу, ніж усі легальні українські партії, разом узяті».
Аж ось ця структура залишається без голови. Смерть Коновальця враз активізувала внутрішні конфлікти в організації.Всередині ОУН віддавна зростало протистояння між «емігрантами» і «крайовиками». Націоналісти, що працювали в підпіллі на українських територіях, вважали своїх товаришів-емігрантів відірваними від життя та критикували за те, що вони, замість готуватись до боротьби власними силами, намагаються плести міжнародні інтриги. Відкритий конфлікт стримували два чинники: проблематичність комунікації через кордони й авторитет Євгена Коновальця.
Тепер цей запобіжник перестав діяти, натомість постала проблема керівництва. «Старші» висунули на керівника організації полковника Андрія Мельника, який останнім часом відійшов від активної підпільної роботи й працював лісником. Лідером «молодших» був Степан Бандера, що перебував на той час за ґратами.
Завдяки перевазі «старших» у керівництві лідером ОУН став Мельник. Його обережна політика заклала бомбу сповільненої дії всередині організації. Напруга почала наростати вже наприкінці 1938 року, коли закарпатці почали свою завзяту й безнадійну боротьбу проти Угорщини за незалежну Карпатську Україну. «Крайовики», більшість яких підтримувала Бандеру, організовували адміністративні та військові структури на Закарпатті, не зважаючи на міжнародні відносини та плани чеської та німецької влади. А також і на плани керівництва ОУН.
До закарпатської історії додалась іще одна – зникнення керівника Крайової екзекутиви ОУН Мирослава Тураша у серпні 1939 року під час переходу кордону. А восени 1939 року лідер «молодших» Бандера вийшов на волю й опинився у Кракові. Разом із групою інших «крайовиків», що вийшли з-за ґрат, він почав з’ясовувати обставини дивних подій. Куди зник Тураш? Як архів організації потрапив до рук чеської поліції, яка передала його полякам?
«Молодші» дедалі наполегливіше вимагали включити Бандеру до складу Проводу. Зрештою це остаточно зламало єдність організації: в лютому 1940 року вона розкололась.
Авторитет чоловіка, що загинув 23 травня 1938 року в Роттердамі, був достатнім для того, щоб стримувати внутрішні суперечки в ОУН. Втративши Коновальця, ОУН ввійшла у Другу світову війну розколеною й посвареною. Замість того, щоб об’єднатись довкола шансу на відновлення української незалежності, «бандерівці» й «мельниківці» боролись між собою і в еміграції, і на українських землях. Саме цей конфлікт завадив українцям створити потужне міжнародне лобі на зразок того, що дозволило полякам після війни виборювати відновлення держави та повернення давно поглинених Німеччиною етнічних польських земель.
Олеся Ісаюк — історик Національного музею–меморіалу Тюрма на Лонцького та Центру досліджень визвольного руху
НВ[/i]
