23 лютого 2014 року я сиділа у студії одного із польських телеканалів і коментувала ситуацію в Україні. Ведуча переривалася на новини, які ми також обговорювали на живо. Важко було повірити у втечу Януковича, важко було змиритися із цифрами про загиблих, не вірилося, що ще два дні тому вулицями Києва текла кров. Раптом редактор передачі вивів на екран пряму трансляцію із зали Верховної Ради: Олег Тягнибок саме говорив про скасування Закону «Про засади державної мовної політики».
Так, ніби у перші дні після розстрілу мирних протестувальників більше не було нагальних справ, тільки вирішити мовне питання. Верховна Рада тоді, однак, проголосувала, а Росія швиденько додала це до свого списку причин, «чому треба захищати Крим і Донбас».
Два роки минуло, а я зараз, як і тоді у студії польського каналу, не можу зрозуміти: ну навіщо? Можна було би виправдати такі кроки революційним шалом – але епічні провали такого ж кшталту стаються і до сьогодні. А точніше, саме сьогодні.
Урочисто вітаю всіх, кому до ранкової кави не вистачало якої-небудь перемоги, із Проспектом імені Степана Бандери. Від сьогодні у вас буде ще один привід хоча би чимось попишатися.
А тим, хто протягом останніх двох років намагався вибудувати довірливі стосунки із Польщею і побороти пропаганду Росії, від сьогодні додасться і роботи, і плювків в обличчя.
За кілька днів у Польщі відзначатимуть роковини Волинської трагедії, яку сусіди називають не інакше, як «Волинська різанина» або «кривава неділя».
У Польщі вважають, що втрати польського мирного населення від рук ОУН-УПА були в рази вищими, ніж втрати українського мирного населення, і ці останні були відповіддю поляків на завдану їм кривду.
І якщо на червоно-чорні прапори під час революції поляки заплющували очі, то прославлення Степана Бандери у мирному Києві напередодні польських роковин трагедії сприймається не інакше, ніж ляпас.
Зрештою, найближчим європейським друзям України не звикати. Трохи більше року тому нова українська влада показала, хто в домі хазяїн, тодішньому президентові Польщі Броніславу Коморовському.
Чомусь саме під час візиту Коморовського в Україну Верховній Раді закортіло проголосувати закон, який визнає Українську повстанську армію борцями за незалежність. Польські ЗМІ тоді сильно не вдавалися в деталі: закон увійшов у вжиток як такий, що «прославляє УПА».
Від початку червня між Польщею та Україною ведеться переписка – і то зовсім не романтична. Колишні українські президенти звернулися з листом «прощення і примирення», однак ряд публіцистів та політиків сприйняли послання як шантаж і спробу переписати історію.
Більше того, правляча партія згодом виступила з офіційною заявою, у якій перепросини прийняла, але з формулюваннями рішуче не погодилася. Згодом з’явилися заяви від польського духівництва та інтелектуалів, які закликали віддати історію історикам, а християнам – прощення і примирення на тлі загрози спільного ворога (Кремля).
Однак красиві слова швидко потонули у шумі після нападу на українську релігійну процесію у Перемишлі, скасуванні малого прикордонного руху та пов’язаних із цим протестах, забороні в’їзду до Польщі гурту Ot Vinta і реакцією польських націоналістів на концерт гутру Йорий Клоц у Варшаві.
Тепер українським активістам у Польщі, польським політикам, яких вважали за адвокатів України, і всім нашим друзям буде набагато складніше вкотре пояснювати, що «крайньо-праві в Україні є, але вони настільки непопулярні, що не потрапили навіть до парламенту» і що «для українців важлива власна історія, але вони нічого не мають проти братів-поляків».
У польському Сеймі вирішили перенести голосування щодо встановлення Дня пам’яті мучеництва кресов’ян на період після саміту НАТО, який завтра розпочнеться у Варшаві.
Праві польські активісти обурені таким кроком, адже вони очікували прийняття ухвали ще до 11 липня – до речі, мітинг під Сеймом у цій справі запланований саме на сьогодні. Українці ж не звернули увагу на такий крок і самі «вкинули» тему саме у дні саміту.
Одним із ключових питань, які планують вирішити під час саміту, є розміщення військ НАТО у Польщі та Балтійських країнах. Про масштаби російської загрози у Східній Європі уже понад два роки говорить саме Україна; про необхідність розширення НАТО на Схід рік тому заявив польський президент Анджей Дуда. І от тепер у дискусіях буде новий, не найприємніший акцент.
І якщо західні ЗМІ, які старанно практикують нейтральність та різносторонність думок, та прокремлівські європейські політики певний час не мали приводів, щоб лякати «українськими нациками», то тепер – силами Київської Міської Ради – чудовий привід з’явився.
Я вже мовчу про російську пропаганду – у їхніх редакціях сьогодні мають пити шампанське, бо від сьогодні (і, можливо, ще надовго) нічого вигадувати не треба буде. Ми все їм дали на тарілочці.
Головне – що нам є чим пишатися. Правда?
Вікторія Жуган - Еспресо.ТВ
