Прагматичні аналітики давно помітили чітку закономірність: що вищі ціни на нафту (головний сировинний продукт Радянського Союзу за останніх років його життя та нинішньої Росії), то жорсткіша риторика й агресивніша військова політика РФ. Тобто, коли гроші є, держава вдоволено їх використовує для досить дивних, на мою думку, дій на світовій арені.Наприкінці 1970-х років ціни на нафту почали підніматися, і справа закінчилася введенням радянських військ до Афганістану. Наступний стрибок стався після 2004-2005 років, і ми почули мюнхенську промову Путіна. 2007 року трапилася грузинська ескапада. Коли в 2013-2014 роках ціни на «чорне золото» зовсім круто підскочили, почалася розробка проекту із залучення України до Євразійського союзу та єдиного митного простору. Між іншим, на це було виділено $15 млрд (кредит Росії Україні за часів екс-президента Віктора Януковича, наданий після відмови останнього від підписання Угоди про асоціацію з ЄС - НВ).
Щойно ціни на нафту падають, риторика російського керівництва стає миролюбнішою, починаються розмови про мирне співіснування, пошук компромісів тощо. Цим характеризується епоха «середнього» Брежнєва, 90-ті роки і початок путінської епохи.
Сьогодні до падіння цін додався такий негативний чинник, як санкції Заходу, хоча офіційно керівництво Росії не визнає їхнього негативного впливу. Однак вони діють, тому процес пришвидшився. За два роки стало зрозуміло, що Росія відчуває гострий дефіцит інвестицій. Якщо немає інвестицій, з часом починає падати реальний сектор економіки. Якщо немає грошей на будівництво нових потужностей та відкриття нових бізнесів, не буде платоспроможного попиту на будівельні матеріали, обладнання, не буде нових робочих місць тощо. Відсутність інвестицій означає гальмування економіки не просто зараз, але й на кілька років уперед.
Не можна воювати з усіма, коли у тебе обмежені ресурси
Найближчі два роки будуть для Росії дуже важкими. 2018 року мають відбутися президентські вибори, які дуже важливі для Путіна. Перебуваючи в такому стані, він, цілком передбачувано, починає пом'якшувати свої позиції. Тут російський президент не демонструє нічого нового: йде за прикладом радянських вождів.
Дещо несподіваною стала лише швидкість нинішніх процесів. Ще півроку тому говорили, що президент Туреччини Реджеп Ердоган завдав Росії удару в спину, наказавши збити російський літак Су-24. Путін доводив, що самими помідорами турецький лідер не відбудеться (на тлі інциденту Росія заборонила імпорт турецьких овочів і фруктів - НВ). Але виявилося, що він відбувся не просто помідорами, а звичайним листом з дуже незрозумілими формулюваннями, інтерпретованими обома сторонами різним чином. Одного сумнівного папірця стало, аби зняти всі санкції, запроваджені РФ проти Туреччини, а також почати розмову про відновлення дружніх відносин.
Не можна воювати з усіма, коли у тебе обмежені ресурси. Якщо Путіну потрібно воювати в Сирії, то з Туреччиною, природно, краще не сваритися. Набагато важливіше мати її як союзника в боротьбі з ІДІЛ.
Оскільки Володимир Путін перейняв від Радянського Союзу головну умову підтримки влади, а саме - контроль над ЗМІ, зміна гніву на милість щодо Туреччини для нього не буде проблемою. У російських медіа зближення з Туреччиною буде представлене як мирна, миролюбна, далекоглядна політика. За відсутності системної незалежної аналітики у ЗМІ (особливо на телебаченні) Путін може дозволити собі що завгодно і будь-яка його дія буде зустрінута оплесками.
Дмитро Орешкін для НВ
