Коли в жовтні 1913 року помічник капітана і кілька членів його команди піднялися на борт шхуни «Мальборо» в одній з бухт архіпелагу Вогняна Земля, то були вражені жахливим видовищем: по всій палубі були розкидані висохлі, як мумії, тіла пасажирів і членів екіпажу судна.
Та це ж не шхуна, а плаваюча могила! — здивовано вигукнув один з матросів, які разом з помічником капітана обстежили неживе судно.
Щогли «Мальборо» були абсолютно цілими, однак вітрила бовталися клаптями, розірвані нещадної стихією вітру й морської води. Вся шхуна була покрита цвіллю.
Те ж саме діється і внизу, — повідомив матрос, відчайдушно намагаючись стримати напад нудоти, підступаючої до горла. — У трюмі нічого немає, крім купи тіл, схожих на мумії.
Помічник попрямував у каюту капітана в надії знайти ключ до відгадки цієї морської таємниці в судновому журналі. Виснажений капітан згорбився над шкіряним плетінням журналу, але сторінки повністю згнили.
В результаті розслідування було встановлено неймовірний факт: трищоглове вітрильне судно вийшло з новозеландського порту Літтлтон на початку січня 1890 року, прямуючи в Шотландії, в свій рідний порт Глазго. На судні перебувало безліч пасажирів, повний екіпаж досвідчених матросів, а також різноманітний вантаж — і всім цим командував бувалий моряк капітан Хірд. Але з якихось невідомих причин шхуна «Мальборо» не прийшла в Глазго.
В ході офіційного розслідування у квітні 1891 року стало відомо, що судно, що йде під вітрилом поблизу Магелланової протоки, помітив шхуну «Мальборо» незабаром після її виходу з новозеландського порту. З розповіді капітана, який бачив зникле судно, «Мальборо» за всіма ознаками було в хорошому стані і не передавало ні сигналів про допомогу, ні прохань про надання якоїсь інформації.
У членів комісії, які проводили розслідування, залишалося одне питання, на яке вони так і не змогли знайти відповідь: чому «Мальборо» обрало шлях навколо Південної Америки, а не повз Африки?
Про зниклий корабель не надходило жодних повідомлень аж до того жовтневого дня 1913 року, коли він був виявлений в бухті недалеко від південного узбережжя Аргентини. Від гнилі і плісняви «Мальборо» став трухлявим і пористим, як губка. Моряки, які піднялися на його борт, розуміли, що судно не могло дрейфувати в бухті цілих 24 роки. Люті шторми, якими славиться Вогняна Земля, давно рознесли б шхуну в друзки.
Однак що ж сталося з пасажирами судна і його екіпажем? Невже штиль позбавив його вітрила вітру і змусив безцільно дрейфувати до тих пір, поки не були вичерпані всі запаси питної води? А може бути, харчове отруєння чи якась епідемія відразу вразила все живе на шхуні?
За всіма ознаками судно прийшло в цю бухту незадовго до того, як його виявив екіпаж проходив повз вітрильника. Як могло статися, що шхуна не затонула і не розбилася об рифи, якщо всі її пасажири і члени екіпажу померли 24 роки тому?
Джерело
