"Про смерть або про кохання" - розповідь вдови пожежника ЧАЕС

“Я не знаю, про що розповідати... Про смерть або про любов? Чи це одне і те ж... Про що?
... Ми недавно одружилися. Ще ходили по вулиці і трималися за руки, навіть якщо в магазин йшли... Я казала йому: "Я тебе люблю". Але я ще не знала, як я його любила... Не уявляла... Жили ми в гуртожитку пожежної частини, де він служив. На другому поверсі. І там ще три молоді сім'ї, на всіх одна кухня. А внизу, на першому поверсі стояли машини. Червоні пожежні машини. Це була його служба. Завжди я в курсі: де він, що з ним? Серед ночі чую якийсь шум. Виглянула у вікно. Він побачив мене: “Закрий кватирки і лягай спати. На станції пожежа. Я скоро буду". Самого вибуху я не бачила. Тільки полум'я. Всі, немов світилося... Все небо... Високе полум'я. Кіптява. Жар страшний. А його все немає і немає. Кіптява від того, що бітум горів дах станції була залита бітумом. Ходили, потім згадував, як у смолі. Збивали полум'я. Скидали гарячий графіт ногами... Поїхали вони без костюмів брезентових, як були в одних сорочках, так і поїхали. Їх не попередили, що їх викликали на звичайний пожежа... Чотири... П'ять годин... Шість... шість ми з ним збиралися їхати до його батьків. Садити картоплю. Від міста Прип'ять до села Сперижье, де жили його батьки, сорок кілометрів. Сіяти, орати... Його улюблені роботи... Мати часто згадувала, як не хотіли вони з батьком відпускати його в місто, навіть новий будинок побудували. Забрали в армію. Служив у Москві в пожежних військах, і коли повернувся: тільки пожежники! Нічого іншого не визнавав. (Мовчить.)

Іноді ніби чую його голос... Живий... Навіть фотографії так на мене не діють, як голос. Але він ніколи мене не кличе... І у сні... Це я його зву...

Сім годин... В сім годин мені передали, що він у лікарні. Я побігла, але навколо лікарні вже стояла кільцем міліція, нікого не пускали. Одні машини "Швидкої допомоги" заїжджали. Міліціонери кричали: машини зашкалюють, не наближайтеся. Не одна я, всі дружини прибігли, всі, у кого чоловіки в цю ніч опинилися на станції. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лікарем цієї лікарні. Схопила її за халат, коли вона виходила з машини: "Пропусти мене!" - “Не можу! З ним погано. З усіма ними погано". Тримаю її: "Тільки подивитися". “Гаразд, - каже, - тоді втікаємо. На п'ятнадцять-двадцять хвилин". Я побачила його... весь Набряклий, опухлий... Очей майже немає... “Треба молока. Багато молока! - сказала мені знайома. - Щоб вони випили хоча б по три літри". - "Але він не п'є молоко". - "Зараз буде пити". Багато лікарі, медсестри, особливо санітарки цієї лікарні через якийсь час занедужають... Помруть... Але тоді ніхто цього не знав...
О десятій ранку помер оператор Шишенок... Він помер першим... В перший день... Ми дізналися, що під руїнами залишився другий - Валера Ходемчук. Так його і не дістали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони все - перші... Питаю: "Vasenka, що робити?" - “Їдь звідси! Їдь! У тебе буде дитина". А я - вагітна. Але як я його залишу? Просить: “Їдь! Рятуй дитину!" - "Спочатку я повинна принести тобі молоко, а потім вирішимо". Прибігає моя подруга Таня Кібенок... Її чоловік в цій же палаті... З нею її батько, він на машині. Ми сідаємо і їдемо в найближче село за молоком. Десь три кілометри за містом... Купуємо багато трилітрових банок з молоком... Шість - щоб вистачило на всіх... Але від молока їх страшно рвало... Весь час втрачали свідомість, їм ставили крапельниці. Лікарі чомусь твердили, що вони отруїлися газами, ніхто не говорив про радіацію. А місто заповнився військовою технікою, перекрили всі дороги... Перестали ходити електрички, поїзди... Мили вулиці якимось білим порошком... Я хвилювалася, як же мені завтра дістатися в село, щоб купити йому парного молока? Ніхто не говорив про радіацію... Тільки військові ходили в респіраторах... Городяни несли хліб з магазинів, відкриті кульки з булочками... Тістечка лежали на лотках...

Увечері в лікарню не пропустили... Море людей навколо... Я стояла навпроти його вікна, він підійшов і щось мені кричав. Так відчайдушно! У натовпі хтось розчув: їх відвозять вночі в Москву. Дружини збилися всі в одну купу.

Вирішили: поїдемо з ними. Пустіть нас до нашим чоловікам! Не маєте права! Билися, дряпалися. Солдати стояли солдати, нас відштовхували. Тоді вийшов лікар і підтвердив, що вони полетять літаком до Москви, але нам потрібно принести їм одяг, - та, у якої вони були на станції, згоріла. Автобуси вже не ходили, і ми бігом через все місто. Прибігли з сумками, а літак вже полетів... Нас спеціально обдурили... Щоб ми не кричали, не плакали...

Ніч... По одну сторону вулиці автобуси, сотні автобусів (вже готували місто до евакуації), а по інший бік - сотні пожежних машин. Пригнали звідусіль. Вся вулиця в білій піні... Ми з нею йдемо... Лаємося і плачемо... По радіо оголосили, що, можливо, місто евакуюють на три-п'ять днів, візьміть з собою теплі речі та спортивні костюми, будете жити в лісах. У наметах. Люди навіть зраділи: на природу! Зустрінемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики... Брали з собою гітари, магнітофони...

Плакали тільки ті, чиї чоловіки постраждали.

Не пам'ятаю дороги... Ніби прокинулася, коли побачила його мати: “Мама, Вася в Москві! Відвезли спеціальним літаком!" Але ми досадили город (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тоді знав? До вечора у мене відкрилася блювота. Я - на шостому місяці вагітності. Мені так погано... Вночі сниться, що він кличе мене, поки він був живий, кликав мене уві сні: “Люся! Люсенька!"

А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу... (Плаче.) Встаю я вранці з думкою, що поїду до Москви. Сама... "Куди ти така?" - плаче мати. Зібрали в дорогу і батька. Він зняв з ощадкнижки гроші, які у них були. Всі гроші. Дороги не пам'ятаю... Дорога знову випала з пам'яті... В Москві у першого міліціонера запитали, в якій лікарні лежать чорнобильські пожежники, і він нам сказав, я навіть здивувалася, тому що нас лякали: державна таємниця, абсолютно секретно. Шоста лікарня - на "Щукінської"... В цю лікарню, спеціальна радіологічна лікарня, без пропусків не пускали. Я дала гроші вахтеру, і тоді вона каже: "Іди". Когось знову просила, благала... І ось сиджу в кабінеті завідувача радіологічним відділенням - Ангеліни Василівни Гуськовой. Тоді я ще не знала, як її звуть, нічого не запам'ятовувала... Я знала тільки, що повинна побачити його...

Вона відразу мене запитала: "У вас є діти?" Як я зізнаюся?! І вже розумію, що треба приховати мою вагітність. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нічого мені непомітно.
"Є. - Відповідаю."
"Скільки?"
Думаю: “Треба сказати, що двоє. Якщо один - все одно не пустить".
"Хлопчик і дівчинка".
"Якщо двоє, то народжувати, видно, більше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повністю, кістковий мозок вражений повністю..."
"Ну, гаразд, - думаю, - стане трошки нервовим".
"Ще слухай: якщо заплачешь - я тебе відразу відправлю. Обніматися і цілуватися не можна. Близько не підходити. Даю півгодини."

Але я знала, що вже звідси не піду. Якщо піду, то з ним. Присягнулася собі!
Заходжу... Вони сидять на ліжку, грають в карти і сміються.

"Вася! "- кричать йому.
Повертається:
"О, братці, я пропав! І тут знайшла!"

Смішний такий, піжама на ньому сорок восьмого розміру, а у нього - п'ятдесят другий. Короткі рукави, короткі штанці. Але пухлина з особи вже зійшла... Їм давали якийсь розчин...

"А чого це ти раптом пропав?" - Питаю.

І він хоче мене обійняти.

"Сиди-сиди" - не пускає його до мене лікар. - "Нічого тут обніматися".

Як-то ми це жартома перетворили. І тут вже всі збіглися, і з інших палат теж. Всі наші. З Прип'яті. Їх же двадцять вісім чоловік літаком привезли. Що там? Що там у нас в місті. Я відповідаю, що почалася евакуація, все місто відвозять на три або п'ять днів. Хлопці мовчать, а було там дві жінки, одна з них, на прохідній в день аварії чергувала, і вона заплакала:

"Боже мій! Там мої діти. Що з ними?"

Мені хотілося побути з ним удвох, ну, нехай би одну хвилиночку. Хлопці це відчули, і кожен придумав якусь причину, і вони вийшли в коридор. Тоді я обняла його й поцілувала. Він відсунувся:

"Не сідай поруч. Візьми стілець."
"Так, дурниці все це, - махнула я рукою. - А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви адже перші туди потрапили..."
"Швидше за все, це шкідництво. Хтось спеціально влаштував. Всі наші хлопці такої думки."

Тоді так говорили. Думали.

На наступний день, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремій палаті. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спілкуватися один з одним. Перестукувалися через стінку... Точка-тире, цятка-тире... Лікарі пояснили це тим, що кожен організм по-різному реагує на дози опромінення, і те, що витримає один, іншим не під силу. Там, де вони лежали, зашкалювали навіть стіни. Ліворуч, праворуч і поверх під ними... Там всіх виселили, жодного хворого... Під ними і над ними нікого... Три дні я жила у своїх московських знайомих. Вони мені говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що треба... Я варила бульйон з індички, на шість осіб. Шість наших хлопців... Пожежників... З однієї зміни... Вони всі чергували в ту ніч: Ващук, Кібенок, Титенок, Правік, Тищура. У магазині купила їм усім зубну пасту, щітки, мило. Нічого цього в лікарні не було. Маленькі рушники купила... Я дивуюся тепер своїм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякі чутки, але все одно самі мені пропонували: бери все, що треба. Бери! Як він? Як вони всі? Вони будуть жити? Жити... (Мовчить). Зустріла тоді багато хороших людей, я не всіх запам'ятала... Світ звузився до однієї точки... Вкоротили... Він... він...

Пам'ятаю літню санітарку, яка мене вчила: “Є хвороби, які не виліковуються. Треба сидіти і гладити руки". Рано вранці їду на базар, звідти до своїх знайомих, варю бульйон. Всі протерти, покришити... Хтось просив: "Привези яблучко". З шістьма півлітровими банками... Завжди на шістьох! У лікарню... Сиджу до вечора. А ввечері - знову в інший кінець міста. Наскільки б мене так вистачило? Але через три дні запропонували, що можна жити в готелі для медпрацівників, на території самої лікарні. Боже, яке щастя!!

"Але там немає кухні. Як я буду готувати?"
"Вам вже не треба готувати. Їхні шлунки перестають сприймати їжу."

Він став змінюватися - кожен день я зустрічала іншої людини... Опіки виходили наверх... У роті, на язиці, щоках - спочатку з'явилися маленькі ранки, потім вони розрослися... Пластами відходила слизова... Пленочками білими... Колір обличчя... Колір тіла... Синій... Червоний... Сіро-бурий... А воно таке все моє, таке улюблене! Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити... Рятувало те, що все це відбувалося миттєво; ніколи було думати, що колись було плакати. Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тільки одружилися... Йдемо по вулиці. Схопить мене на руки і закрутиться. І цілує, цілує. Люди йдуть повз, і всі посміхаються...

Клініка гострої променевої хвороби - чотирнадцять днів... За чотирнадцять днів людина помирає...

У готелі В перший же день дозиметристи мене заміряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлі, - всі "горіло". І все це тут же у мене забрали. Навіть нижню білизну. Не чіпали тільки гроші. Натомість видали лікарняний халат п'ятдесят шостого розміру, а тапочки сорок третього. Одяг, сказали, може, привеземо, а, може, і ні, навряд чи вона піддасться "чистці". В такому вигляді я і з'явилася перед ним. Злякався: "Батюшки, що з тобою?" А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип'ятильник у скляну банку... кидала Туди шматочки курки... Маленькі-маленькі... Потім хтось віддав мені свою каструльку, здається, прибиральниця або чергова готелю. Хтось- дощечку, на якій я різала свіжу петрушку. У лікарняному халаті сама я не могла дістатися до базару, хто мені цю зелень приносив. Але все марно, він не міг навіть пити... Проковтнути сире яйце... А мені хотілося дістати що-небудь смачненьке! Наче це могло допомогти. Добігла до пошти: “Дівчатка, - прошу, - мені треба терміново зателефонувати моїм батькам в Івано-Франківськ. У мене тут помирає чоловік". Чомусь вони відразу здогадалися, звідки я і хто мій чоловік, моментально з'єднали. Мій батько, сестра і брат в той же день вилетіли до мене в Москву. Вони привезли мої речі. Гроші. Дев'ятого травня... Він завжди мені казав: “Ти не уявляєш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила". Сиджу біля нього в палаті, розплющив очі:

"Зараз день чи вечір?"
"Дев'ять вечора."
"Відкривай вікно! Починається салют!"

Я відкрила вікно. Восьмий поверх, все місто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.

"Ось це так!"
"Я обіцяв тобі, що покажу Москви. Я обіцяв, що на свята буду все життя дарувати квіти..."

Озирнулася - дістає з-під подушки три гвоздики. Дав медсестрі гроші - і вона купила.

Підбігла і цілу:
"Мій єдиний! Любов моя!"

Разворчался:
"Що тобі наказують лікарі? Не можна мене обнімати! Не можна цілувати!"

Мені не дозволяли його обнімати... Але я... Я піднімала і садила його...

Перестилала ліжко... Ставила градусник... Приносила і забирала судно... Всю ніч пильнувала поруч...

Добре, що не в палаті, а в коридорі... У мене закрутилася голова, я вхопилася за підвіконня... Повз йшов лікар, він узяв мене за руку. І несподівано:

"Ви вагітна?"
"Ні-ні!" - Я так злякалася, щоб нас хто-небудь не почув.
"Не обманюйте", - зітхнув він.

Я так розгубилася, що не встигла його ні про що попросити.

Завтра мене викликають до завідуючої:
"Чому ви мене обдурили?" - запитала вона.
"Не було виходу. Скажи я правду - відправили додому. Свята брехня!"
"Що ви наробили!!"
"Але я з ним..."

Все життя буду вдячна Ангеліні Василівні Гуськовой. Все життя!

Інші дружини теж приїжджали, але їх уже не пустили. Були зі мною їхню маму... Мама Володі Правика весь час просила Бога: "Візьми краще мене". Американський професор, доктор Гейл... Це він робив операцію з пересадки кісткового мозку... Утішав мене: надія є, маленька, але є. Такий могутній організм, такий сильний хлопець! Викликали всіх його родичів. Дві сестри приїхали з Білорусі, брат з Ленінграда, там служив. Молодша Наташа, їй було чотирнадцять років, дуже плакала і боялася. Але її кістковий мозок підійшов краще всіх... (Замовкає.) Я вже можу про це розповідати... Раніше не могла... Я десять років мовчала... Десять років. (Замовкає.)

Коли він дізнався, що кістковий мозок беруть у його молодшої сестрички, навідріз відмовився: “Я краще помру. Не чіпайте її, вона маленька". Старшій сестрі Людей було двадцять вісім років, вона сама медсестра, розуміла, на що йде.

"Тільки б він жив", - говорила вона. Я бачила операцію. Вони лежали поряд на столах... Там велике вікно в операційному залі. Операція тривала дві години... Коли скінчили, гірше було Людей, ніж йому, у неї на грудях вісімнадцять проколів, важко виходила з-під наркозу. І зараз хворіє, на інвалідності... Була красива, сильна дівчина. Заміж не вийшла... А я тоді металася з однієї палати в іншу, від нього - до неї. Він лежав уже не в звичайній палаті, а в спеціальній барокамері, за прозорою плівкою, куди заходити не дозволялося. Там такі спеціальні пристосування є, щоб, не заходячи під плівку, вводити уколи, ставити катэтор... Але все на липучках, на замочку, і я навчилася ними користуватися... Отсовывать... І пробиратися до нього... Біля його ліжка стояв маленький стільчик... Йому стало так погано, що я вже не могла відійти, ні на хвилину. Кликав мене постійно: “Люся, де ти? Люсенька!" Кликав і кликав... Інші барокамери, де лежали наші хлопці, обслуговували солдати, тому що штатні санітари відмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали підлоги, міняли постільну білизну... Все робили... Звідки там з'явилися солдати? Не питала... Тільки він... Він... А кожен день чую: помер, помер... Помер Тищура. Помер Титенок.

Помер... Як молотком по тім'ячку...

Стілець двадцять п'ять - тридцять разів на добу... З кров'ю і слизом... Шкіра почала тріскатися на руках, ногах... Все покрилося пухирями... Коли він крутив головою на подушці залишалися шматки волосся... Я намагалася жартувати: “Навіть зручно. Не треба носити гребінець". Скоро їх всіх постригли. Його я стригла сама. Я все хотіла йому робити сама. Якщо б я могла витримати фізично, то я всі двадцять чотири години не пішла б від нього. Мені кожну хвилинку було шкода... Хвилинку і то шкода... (Довго мовчить.) Приїхав мій брат і злякався: "Я тебе туди не пущу!" А батько каже йому: “хіба не пустиш? Так вона у вікно влізе! По пожежній драбині!"

Відлучилась... Повертаюся - на столику біля нього апельсин... Великий, не жовтий, а рожевий. Усміхається: “Мене пригостили. Візьми собі". А медсестра через плівочку махає, що не можна цей апельсин є. Саме біля нього вже якийсь час полежав, його не те, що є, до нього торкатися страшно. “Ну, з'їж, - просить. - Ти ж любиш апельсини". Я беру апельсин в руки. А він в цей час закриває очі і засинає. Йому весь час давали уколи, щоб він спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене в жаху... А я? Я готова зробити все, щоб він тільки не думав про смерть... І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюся... Обривок якоїсь розмови... у мене в пам'яті... Хтось перестерігає: “Ви не повинні забувати: перед вами вже не муж, не коханий, а радіоактивний об'єкт з високою щільністю зараження. Ви ж не самогубець. Візьміть себе в руки". А я як божевільна: “Я його люблю! Я його люблю!" Він спав, я шепотіла: "Я тебе люблю!" Йшла по лікарняним двору: "Я тебе люблю!" Несла судно: "Я тебе люблю!" Згадувала, як ми з ним раніше жили... У нашому гуртожитку... Він засипав вночі тільки тоді, коли візьме мене за руку. У нього була така звичка: уві сні тримати мене за руку... Всю ніч...

А в лікарні я візьму його за руку і не відпускаю...
Ніч. Тиша. Ми одні. Подивився на мене уважно-уважно і раптом каже:

"Так хочу побачити нашу дитину. Який він?"
"А як ми його назвемо?"
"Ну, це ти вже сама придумаєш..."
"Чому я сама, якщо нас двоє?"
"Тоді, якщо народиться хлопчик, нехай буде Вася, а якщо дівчинка - Наташка."
"Як це Вася? У мене вже є один Вася. Ти! Мені іншого не треба."

Я ще не знала, як я його любила! Він... він... Як сліпа! Навіть не відчувала поштовхів під серцем... Хоча була вже на шостому місяці... Я думала, що він всередині мене мій маленький, і він захищений... Про те, що ночую у нього в барокамері, ніхто з лікарів не знав. Не здогадувався... Пускали мене медсестри. Перший час теж вмовляли: “Ти - молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом". Я, як собачка, бігала за ними... Стояла годинами під дверима. Просила-благала... І тоді вони: “Чорт з тобою! Ти - ненормальна".

Вранці перед вісьмома годинами, коли починався лікарський обхід, показують через плівку: "Біжи!". На годину збігаю в готель. А з дев'ятої ранку до дев'ятої вечора у мене пропуск. Ноги у мене до колін посиніли, розпухли, настільки я втомлювалася... Поки я з ним... Цього не робили... Але, коли йшла, його фотографували... Одягу ніякої. Голий. Одна легка простыночка поверх. Я кожен день змінювала цю простыночку, а до вечора вона вся в крові. Піднімаю його, і у мене на руках залишаються шматочки шкіри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи мені! Обіприся на руку, на лікоть, скільки можеш, щоб я тобі постіль разгладила, не залишила нагорі шва, складочки". Будь шовчик - це вже рана на ньому. Я зрізала собі нігті до крові, щоб десь його не зачепити. Ніхто з медсестер не міг підійти, доторкнутися, якщо що-небудь потрібно, кличуть мене. І вони фотографували... Говорили, для науки. А я б їх всіх виштовхнула звідти! Кричала б! Била! Як вони можуть! Все моє... Все улюблене...

Якщо б я могла їх туди не пустити! Якби...

Вийду з палати в коридор... І йду на стінку, диван, тому що я їх не бачу. Кажу черговій медсестрі: "Він вмирає". - Вона мені відповідає: “А що ти хочеш? Він отримав тисяча шістсот рентген, а смертельна доза чотириста. Ти сидиш біля реактора". Все моє... Все улюблене.

Коли вони всі померли в лікарні зробили ремонт... Стіни скребли, підірвали паркет і винесли... Столярку.

Далі... Останнім... Пам'ятаю спалахами... Обрив... Ніч сиджу біля нього на стільці... О восьмій ранку: “Vasenka, я піду. Я трошки відпочину". Відкриє і закриє очі - відпустив. Тільки дійду до готелю, до своєї кімнати, ляжу на підлогу, на ліжку лежати не могла, так все боліло, як вже стукає санітарка: “Іди! Біжи до неї! Кличе нещадно!"

А в той ранок Таня Кібенок так мене просила, благала: “Поїдемо зі мною на цвинтарі. Я без тебе не зможу". У той ранок ховали Вітю Кибенка і Володю Правика... З Вітею вони були друзі... Ми дружили сім'ями... За день до вибуху разом сфотографувалися у нас в гуртожитку. Такі вони наші чоловіки там красиві! Веселі! Останній день нашого життя... ми Такі щасливі!

Повернулася з цвинтаря, швиденько дзвоню на пост медсестрі: "Як він там?"

"П'ятнадцять хвилин тому помер". Як? Я всю ніч біля нього. Лише на три години відлучилася! Стала біля вікна і кричала: “Чому? За що?" Дивилася на небо і кричала... На всю готель... До мене боялися підійти...

Схаменулася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зі сходів... Він лежав ще в барокамері, не відвезли... Останні слова його: “Люся! Люсенька!" - “Тільки відійшла. Зараз прибіжить", - заспокоїла медсестра. Зітхнув і затих...

Вже я від нього не відірвалася... Йшла з ним до гробу... Хоча запам'ятала не сам труну, а великий поліетиленовий пакет... Цей пакет... В морзі запитали: "Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо". Хочу! Одягнули в парадну форму, кашкет наверх на груди поклали. Взути не взули, не підібрали взуття, тому що ноги розпухли... Парадну форму теж розрізали, натягнути не могли, цілого тіла вже не було... Все - рана... У лікарні останні два дні... Підніму його руку, а кость хитається, бовтається кістка, тіло від неї відійшло... Шматочки легені, шматочки печінки йшли через рот... Захлинався своїми нутрощами... Обкручу руку бинтом і засуну йому в рот, все це з нього вигрібаю... Це не можна розповісти! Це не можна написати! І навіть пережити...

Це все таке рідне... Таке улюблене... Ні один розмір взуття неможливо було натягнути... Поклали в труну босого...

На моїх очах... В парадній формі його засунули в целофановий мішок і зав'язали... І цей мішок поклали в дерев'яний труну... А труну ще одним мішком обв'язали... Целофан прозоре, але товстий, як клейонка... І вже все це помістили в цинкову домовину... Втиснули... Одна кашкет нагорі залишилася...

З'їхалися всі... Його батьки, мої батьки Купили в Москві чорні хустки... Нас приймала надзвичайна комісія. І всім говорила одне і те ж, що віддати вам тіла ваших мужів, ваших синів ми не можемо, вони дуже радіоактивні і будуть поховані на московському цвинтарі особливим способом. В запаяних цинкових трунах, під бетонними плитками. І ви повинні цей документ підписати... Якщо хтось обурювався, хотів вивезти труну на батьківщину, його переконували, що вони, мовляв, герої і тепер родині вже не належать. Вони вже державні люди... Належать державі. Сіли в катафалк... Родичі і якісь військові люди. Полковник з рацією... По рації передають: “Чекайте наших наказів! Чекайте!" Два або три години їздили по Москві, по кільцевій дорозі. Знову повертаємося до Москви... По рації: “На кладовище в'їзд не дозволяємо. Кладовище атакують іноземні кореспонденти. Ще почекайте". Батьки мовчать... Хустку у мами чорний... Я відчуваю, що втрачаю свідомість. Зі мною істерика: “Чому мого чоловіка треба ховати? Він - хто? Убивця? Злочинець? Кримінальник? Кого ми ховаємо?" Мама: "Тихо, тихо, донечко". Гладить мене по голові... Полковник передає: “Дозвольте йти на кладовище. З дружиною істерика". На кладовищі нас оточили солдати... Йшли під конвоєм... І труну несли... Нікого не пустили...

Одні ми були... Засипали моментально. “Швидко! Швидко!" - командував офіцер. Навіть не дали труну обійняти... І то відразу в автобуси... Все крадком... Миттєво купили і принесли зворотні квитки... На наступний день. Весь час з нами був якийсь чоловік у цивільному з військовою виправкою, не дав навіть вийти з готелю і купити їжу в дорогу. Не дай Бог, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Як ніби я тоді могла говорити, я вже навіть плакати не могла. Чергова, коли ми йшли, перерахувала всі рушники, все простирадла... Тут же їх складала в поліетиленовий мішок. Напевно, спалили... За готель ми самі заплатили... За чотирнадцять діб... Клініка променевої хвороби - чотирнадцять діб... За чотирнадцять діб людина помирає...

Вдома я заснула. Зайшла в будинок і повалилася на ліжко. Я спала троє діб... Приїхала "Швидка допомога". “Ні, - сказав лікар, - вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон".

Мені було двадцять три роки...

Я пам'ятаю сон... Приходить до мене моя померла бабуся, у тому одязі, в якій ми її поховали. І наряджає ялинку. “Бабуся, чому в нас ялинка? Адже зараз літо?" - “Так треба. Скоро твій Vasenka прийде до мене". А він виріс серед лісу. Я пам'ятаю сон. - Вася приходить в білому і кличе Наташу. Нашу дівчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика. Підросла. Він підкидає її під стелю, і вони сміються... А я дивлюся на них і думаю, що щастя - це так просто. Я снюся... Ми блукаємо з ним по воді. Довго-довго йдемо... Просив, напевно, щоб я не плакала... Давав знак. Звідти... Зверху...

(Затихає надовго.)

Через два місяці я приїхала в Москву. З вокзалу - на кладовищі. До нього! І там на цвинтарі у мене почалися перейми... Тільки я з ним заговорила... Викликали "Швидку"... Народжувала я у тій же Ангеліни Василівни Гуськовой. Вона мене ще тоді попередила: "Народжувати приїжджай до нас". На два тижні раніше терміну народила... Мені показали... Дівчинка... “Наталочко, - покликала я. - Тато назвав тебе Наташенькой". На вигляд здорова дитина. Ручки, ніжки... А у неї був цироз печінки... В печінці - двадцять вісім рентген... Вроджений порок серця... Через чотири години сказали, що дівчинка померла... І знову, що ми її вам не віддамо! Як це не віддасте?! Це я її вам не віддам! Ви хочете її забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер ще хоче... Не віддам! Я поховаю її сама. Поруч з ним... (Мовчить.)

Все не ті слова вам кажу... Не такі... не Можна мені кричати після інсульту. І плакати не можна. Тому й слова не такі... Але скажу... Ще ніхто не знає... Коли я не віддала їм мою дівчинку... Нашу дівчинку... Тоді вони принесли мені дерев'яну коробочку: "Вона - там". Я подивилася... Її сповили... Вона в пеленочках... І тоді я заплакала: “Покладіть її біля його ніг. Скажіть, що це наша Наталочка". Там, на могилці не написано: Наташа Ігнатенко... Там тільки його ім'я... Вона була без імені, без нічого... Тільки душу... Душу я там і поховала...

Я приходжу до них завжди з двома букетами: один - йому, другий - на куточок кладу їй. Ползаю біля могили на колінах... Завжди на колінах... (Незв'язно).

Я її вбила... Я... Вона... Врятувала... Моя дівчинка мене врятувала, вона прийняла весь радиоудар на себе, стала як би приймачем цього удару. Така маленька. Крохотулечка. (Задихаючись) Вона врятувала... Але я любила їх обох...

Хіба... Хіба можна вбити любов'ю? Такою любов'ю!!... Чому це поруч? Любов і смерть...... Хто мені пояснить? Ползаю біля могили на колінах... (Надовго затихає).

...В Києві мені дали квартиру. У великому будинку, де тепер живуть усі, хто з атомної станції. Квартира велика, двокімнатна, про який ми з Братом мріяли. А я сходила з розуму! У кожному кутку, куди не гляну, скрізь він...

Так я і живу... Живу одночасно в реальному і нереальному світі. Не знаю, де мені краще... (Встає. Підходить до вікна). Нас тут багато. Ціла вулиця, її так і називають - чорнобильська.

Все своє життя ці люди на станції пропрацювали. Багато хто до цих пір їздять туди на вахту, тепер станцію обслуговують вахтовим методом. Ніхто там не живе. У них важкі захворювання, інвалідності, але роботу свою не кидають, бояться навіть подумати про те, що реактор зупинять. Де і кому вони сьогодні потрібні в іншому місці? Часто помирають. Вмирають миттєво. Вони вмирають на ходу - йшов і впав, заснув і не прокинувся. Ніс медсестрі квіти і зупинилося серце. Вони вмирають, але їх ніхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили... бачили... Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшний...

Але я вам розповідала про любов... Як я любила..."