Зі своїми акторами я неодмінно обговорюю, як мені здається, дуже важливу тему. Справа в тому, що ми здебільшого живемо так, наче ми безсмертні. Ми боїмося смерті, а тому робимо вигляд, що її не існує. Ми живемо так, ніби попереду нескінченність – і тому втрачаємо своє життя щосекундне. Мовляв, життя – це ще довго, це ще колись. І, оскільки у нас є нескінченність, можна, як страус, ховатися від реальності.Я не хочу тут оспівувати смерть, але вона - одна з найважливіших складових життя. Одна з проблем і європейської, і нашої культурної кризи в тому, що ми перебуваємо в зоні вульгарного атеїзму. Раніше релігійна свідомість давала якусь культуру взаємин зі смертю. Зрозуміло було, хто ти і що ти, до чого ти готуєшся. Так, це страшно і боляче, але хоча б обгрунтовано.
Якщо 50-60 років тому людина помирала в колі сім'ї, це була норма. Коли близькі оточували і проводжали своїх старих, це було природним плином життя. Сьогодні ж ми соромимося цього – настільки некомфортно, непристойно вмирання. Тому ми намагаємося якнайшвидше сховати своїх мерців – госпіси, шпиталі... Лише б зникло з очей і зійшло з думки.
У нас це відчувається яскравіше, ніж в Європі. Звучить грубо, але у нас дуже некомфортна процедура похорону, немов ти робиш щось непристойне і намагаєшся швидше закінчити. Немає ні трепету, ні урочистості.
Коли помер мій батько, я зіткнувся з усієї неприємною процедурою. У тебе трагедія, у тебе серйозна внутрішня драма, але ти змушений діяти в якомусь запамороченні. Ти повинен терміново вибивати місце на кладовищі, навколо тебе якісь виродки, які говорять абсолютно несвоєчасні бридкі речі і на кожному кроці вимагають від тебе грошей. В усьому цьому є якась глобальна брехня. І в цій брехні у тебе немає ні секунди, щоб по-справжньому прийняти таїнство смерті.
У нас дуже некомфортна процедура похорону - немов ти робиш щось непристойне
Суспільство нав'язує нам потворне ставлення до неї. Варто тільки поглянути на наші кладовища: від усіх штучних квіточок і жахливої пластмасової бутафорії до гранітних пам'ятників. Причому вони мають однаково жахливий вигляд як на дешевих кладовищах, так і на дорогих. Але, якщо ти дивишся на старі кладовища десь на Корсиці, ти розумієш: спершу кладовище - це храмовий, священний простір.
Проблема такого ставлення до смерті актуальна не лише для нас, але і для Європи, і навіть для всього західного світу. На цю тему ми колись спілкувалися з колишнім послом Німеччини Дітмаром Штюдеманном. Він казав, що через цю втрату священності смерті, західне суспільство дуже сильно втратило поняття священності життя.
Той вульгарний атеїзм, про який я кажу, визначає контекст сучасної культури. Церква ніби функціонує, але не є орієнтиром. Ми живемо в часи лихоліть, де стерті головні маркери. Справжнє мистецтво завжди перебуває між Еросом і Танатосом – Любов'ю і Смертю. Сьогодні і те, і інше максимально девальвоване. Танатос перетворений у якийсь ганебний ритуал, а Ерос спаскудили медіа. У тебе немає часу на перепочинок: розриваючись між двома спотвореними ключовими полюсами, ти не можеш визначити координати свого сьогоднішнього дня.
Коли на Майдані сталися перші вбивства, люди, які брали участь у революції, усвідомили, що смерть поруч. З'явилося якесь колосальне духовне напруження. Людина розуміла, нехай їй і страшно, але це вже стало частиною її життя. З'явився певний настрій.
Сьогодні ж нас привчають до буденності і нікчемності смерті. Ми чуємо статистику: «За останній день проведення АТО загинула одна людина». Наміри, здавалося б, благі, щоб ми не забували про тих, хто б'ється і гине за нас, але це настільки знеособлено, що втрачає будь-який сенс. А якщо до цього додати статистику дітей, померлих від раку, і людей, загиблих в ДТП, то в свідомості відбивається байдужа бюрократична картина, яка не має нічого спільного з реальним життям і смертю.
Здавалося б, це якась філософська абстрактна річ, але саме через це ми втрачаємо смак кожного свого дня. І тут не про смерть мова, а про десакралізацію життя, яке розсіюється, як пісок. Як Скрипка співав колись: «Летять, летять роки, біжать за днями дні, і ось уже сьогодні середа...»
Думаю, нагадати про це сакральне значення життя і смерті здатне мистецтво. Саме поняття «катарсис» (неважливо, в театрі, музиці чи літературі) означає зіткнення з чимось справжнім. Означає, що висловлювання художника потрапляє безпосередньо в твоє серце. Ти перебуваєш у цьому плині сенсів, ти можеш бути сентиментальним, можуть бути сльози – і цих переживань не потрібно соромитися. Це те, що робить нас людьми.
Я сам недавно зіштовхнувся з таким явищем. Для майбутньої постановки в Талліні перечитував «Три товариші» Ремарка і знову згадав свої юнацькі враження від цієї книги. Це гімн любові і гімн смерті, історія, з одного боку, про трагічність смерті, а з іншого – про те гідність, з якою персонажі долають трагедію. Це, здається, одне з переживань, яких нам не вистачає.
У зв'язку з цим хочеться сказати: коли людина потрапляє в складну ситуацію, пов'язану зі смертю, ставтеся до неї дбайливо. Спробуйте не втратити гідність у потворній метушні, яка розгорнеться навколо вас. Не заяложуйте таїнство смерті формальними речами. Сам знаю, як іноді в такі моменти не вистачає тверезих слів або простої посмішки, погляду. Бережіть один одного.
Владислав Троїцький - нВ
