Я 18-го (лютого) ввечері виїхала на Майдан, саме тоді, коли перекривали Житомирську трасу, Одеську. Я їхала із Тернопільської області, міста Кременець. Їхало багато людей із Західної України і саме через Житомирську трасу. З бітами, чим завгодно, бо знали, що доведеться прориватися – все ж перекривали.Ми приїхали аж над ранок… Все таке спалене – наша бочка, наш намет. 19-го було трохи спокійніше, я робила перев’язки. На Інститутській було багато поранених, а перев’язки постійно треба було міняти. В мене був медпункт під ялинкою.
Люди готувалися, бо знали – ще щось буде. 20-го, пам’ятаю, прокинулася о 8-й годині, спорядилася. Я була, там, де готель "Козацький", було ще спокійно. А потім…– бум! – таке як граната впала. Я питаю, що сталося, а мені кажуть: "Сонечко, в тебе стріляв снайпер!" Дивлюся – а по мені кров тече. Мені допомогли швидко: під руки – і в машину. 10 днів пролежала в лікарні. Ніхто не думав, що все до того призведе, що таке буде. Що буде розстріл людей, що стільки людей загине...
Матеріал: Еспресо.тВ
