За останні 30 років американці якимось чином відсторонилися від ідеї, яка полягає в тому, що влада має займатися ще чимось, крім убезпечення та виконання законів. Я не замислювався про це доти, поки Берні Сандерс не став реальним кандидатом на пост президента США – кандидатом, якого я найбільше хотів би бачити на цій посаді, незважаючи на дошкульний потік жовчі, що обрушився на мене після такої заяви. Варто лише комусь почути або прочитати слово «соціалізм», як у голові миттю щось перемикається: соціалісти хочуть зробити бідних багатими, а багатих бідними; соціалісти затягнуть на нас податковий зашморг, поки ми всі не зубожіємо тощо.Як гордий американець, я не прагну для своєї країни жодного з перерахованих вище жахливих сценаріїв. Але, завдяки 40-річній кар'єрі Сандерса і його політичній платформі, можна зрозуміти, чого він воліє насправді: сильного середнього класу, а не «влади – пролетаріату» і розстріляної інтелігенції. Хтось скаже, що я наївний – враховуючи до того ж, що я вступив до армії США та відслужив два бойових розгортання в Афганістані в один з найгірших періодів цієї війни. Ймовірно, всі бойові ветерани певною мірою ідеалістичні та наївні.
Тому я вирішив довести, що я є розумною і раціональною людиною з помірними поглядами, а не фантазером, схильним до мрій про відродження соціалізму в США за зразком СРСР. Для цього я вирішив дослідити найпоширеніші помилки щодо кампанії Берні Сандерса. В розмовах з друзями, які вважають себе «консерваторами», «помірними» або «республіканцями», спливли такі упередження щодо його платформи:
Держава почала регулювати бізнес тому, що він не хотів регулювати себе сам
- держава не має формувати освіту;
- державне регулювання – дурість, яка шкодить економіці;
- уряд не має оподатковувати чи ображати бізнес, інакше такий уряд має піти;
- податки несправедливі та не мають використовуватися для фінансування соціальних програм;
- соціальні програми шкідливі, оскільки роблять людей ледачими;
- соціальні програми рівноцінні тоталітаризму;
- помірний американський соціалізм – це матеріалізм.
Складно обговорювати всі перераховані вище побоювання відразу, краще зосередитися на кожному окремо.
Сфера освіти
Близько 300 років тому світ був переважно сільськогосподарським, відповідальність за освіту дітей лежала на кожній сім'ї окремо. В особливо обдарованих дітей іноді з'являвся шанс (за умови, що сім'я мала достатньо коштів) отримати освіту в приватній школі або вчитися з репетитором. Ще рідше цим дітям вдавалося вступити в університет. Що ж до більшості, то для них не існувало навіть базової грамоти.
Економіка, власне, залежала (точніше - виживала) від фермерства, яке вимагало багато робочої сили. Це був не такий вже поганий договір – протягом багатьох років найважливішим завданням товариства було уникнути голоду. Освіта була не настільки необхідною. Не потрібно бути вченим, щоб зрозуміти: такий підхід непрактичний і непридатний за нинішніх умов. У сучасному світі велика частина населення Землі (і населення практично всіх розвинених країн світу) живуть в містах, і в сім'ях при цьому зазвичай двоє батьків, які працюють.
Крім того, державні лідери не звертають уваги на ідеї суспільства тільки в тому разі, коли мова про аристократію або відсталу диктатуру. Тим часом освічене населення є більшою чи меншою мірою синонімом демократії.
Тож чи має держава втручатися в освіту?
Державі необхідно встановити певні загальні рамки у сфері освіти та гарантувати кожному громадянину доступ до певного базового рівня, при цьому дозволяючи тим, хто бажає, навчати своїх дітей вдома або відправляти їх до приватних шкіл.
Державне регулювання
Щоразу, коли влада втручається в якусь галузь, збільшується бюрократія, сповільнюються інновації, з'являються перешкоди для підприємців і загалом ускладнюється життя. За допомогою податків викачуються засоби, інакше кажучи, громадянам доводиться платити, ускладнюючи життя і собі, і своїм співвітчизникам. Навіщо це? Чому у нас так багато правил, частина з яких відверто дурні?
Проте державне регулювання не впало з небес. Деякі норми, наприклад, у сфері промисловості, з'явилися через забруднення води, яка труїла річки, колодязі та нарешті людей. Інші – щоб уникнути продажу неперевірених або недоперевірених ліків із жахливими наслідками. Треті – тому що виробники автомобілів не бажали перевіряти свої моделі до запуску остаточної версії, що призводило до фатальних наслідків.
Так, держава почала регулювати бізнес з однієї простої причини – бізнес не регулював себе сам. І норми не зникнуть, хоча б тому, що за останні кілька років людська природа навряд чи змінилася. Слова «ми засвоїли цей урок» не повинні звільнити бізнес від дотримання правил, якщо тільки ми з вами не зовсім наївні.
Оподаткування вбиває бізнес
Вважається, що бізнес йде із США через високі податкові ставки. Але це брехня. Якщо б це було правдою, то вийшло б, що бізнес керується виключно прагненням наживи. З огляду на всі релігійні та моральні принципів, можна робити висновок, що бізнес – зло, ворог людства.
Але це не так. Бізнес існує заради отримання прибутку й обслуговування суспільства, частиною якого він є. Саме такий усі хочуть бачити у своїй країні. Патріотичний, турботливий. В іншому разі – він жадібний. Тож якщо підприємці керуються самим лише прагненням наживи, то така річ, як податкова ставка, не стане перешкодою для того, щоб залишити свій бізнес в США.
Які прерогативи дає Америка бізнесу:
- військова міць США і сила американської візи, які є гарантією для інвестора;
- два океани та слабкі сусіди з півдня й півночі;
- високоосвічене населення.
Через ці саме причини російські олігархи вкладають гроші в Нью-Йорк, керований Майклом Блумбергом: награбовані гроші безпечніше тримати в законному бізнесі, а не там, де Путін чи ще хтось може їх дістатися.
Податки несправедливі та не мають використовуватися для фінансування соціальних програм
Ця претензія обґрунтована для двох груп людей: тих, хто володіє достатньою кількістю орних, природно зрошуваних земель, забезпечуючи себе і свою сім'ю достатньою кількістю їжі та води, щоб вижити (скажімо, 3% населення); і для найбагатших жителів країни, які ніколи не користуватимуться соціальними програмами і можуть дозволити собі все найкраще (знаменитий 1% населення).
Подібна логіка працює у їхньому разі, але не для інших. Тож для 96% населення держави податки справедливі, і їх слід використати для фінансування соціальних програм.
Легкі гроші роблять людей ледачими
Кожна доросла людина знає непорушну істину: якщо тобі щось дістається безкоштовно, ти це не так цінуєш. І хоча говорити про це непопулярно, однак це ж правило чинне й щодо тих, хто перебуває на соціальному дні. Неприємно чути, що деякі люди, які виросли в бідності в Південному Бронксі або в Аппалачії (Західна Вірджинія), розглядають талони на харчування й інші надані їм блага як щось обов'язкове. Але незалежно від того, чи вдалося переконати цих людей в необхідності працювати над поліпшенням свого добробуту, чи правильно буде залишити їх голодувати або підштовхнути до кримінальних дій?
Подивимося на цю проблему з іншого боку: дитина багатих батьків отримує машину, а згодом - точно отримає освіту в коледжі, четверта молода дружина фінансового магната отримує нову розкішну квартиру? Можна дозволити їм бути лінивими?
Так, з одного боку, люди, які заробляють гроші, повинні мати можливість витратити їх на свій розсуд, з іншого – ми маємо бути готові допомогти тим, хто з якихось причин голодує, або не має даху над головою, або дуже хворий. Просто це потрібно робити відповідально.
Державні соціальні програми - це тоталітаризм
Або ж державні соцпрограми можуть призвести до тоталітаризму через соціалізм. Усі знають, що тоталітаризм – поганий і небажаний шлях розвитку: влада контролює всі аспекти життя людини і залежить від її підтримки (щоб упевнитися, що ви згодні з її політикою, вона за вами спостерігає та вас контролює).
Державні соціальні програми (один із стовпів соціалізму, від якого і походить назва) дійсно роблять людей більш залежними від влади, вони менше покладаються на свої сили і тим самим посилюють державну владу. Я також не відкидаю й того, що деякі недобросовісні уряди можуть використовувати свою владу над людьми для того, щоб примусити їх до мовчазної згоди або підтримки політики влади.
Проте соціальні програми дають дуже незначний набір товарів і послуг людям у злиднях, які в іншому разі були б приречені на голод, хвороби або втягування у злочинність. Крім того, сама по собі американська система соціального захисту є великим застереженням проти тоталітаризму, оскільки дає засоби для виживання тим, хто не зміг би сам себе забезпечити. Крім того, вона дає базову освіту.
Безпринципні культові рухи на кшталт нацистів чи більшовиків існують і в США, однак вони не мають великої підтримки почасти тому, що в країні просто недостатньо голодних людей, які готові ризикнути і зв'язатися з відвертими бандитами і злочинцями.
Що таке помірний американський соціалізм
Якщо американці виступають проти «соціалізму» (а оскільки я поважаю своїх співгромадян, то вважаю, що вони при цьому не передбачають марксистську його версію), то вони вважають, що сучасний уряд не має гарантувати своїм громадянам якісь базові потреби, особливо тим, хто живе в містах і передмістях. У держави не має бути програм з контролю та забезпечення дотримання базового рівня освіти, питної проточної води, доступної медичної допомоги, інфраструктури, неупередженої судової системи, що фінансується державою, та системи безпеки (безпеки від злочинців або інших країн).
Насправді, помірний американський соціалізм – це контракт між городянами/мешканцями передмість і їхнім урядом. Це не радикальний метод перерозподілу багатства. Це не таємна змова з метою руйнування індивідуальних цінностей або підвищення залежності громадян від держави. Це – те, що добре освічені та інтелігентні люди на початку ХХ століття розглядали як цілком досяжну мету, враховуючи наявні технологічні та культурні механізми. Ці люди бачили в соціалізмі конкретну користь, оскільки жили в політично і соціально нестабільних країнах, які не надавали захисту; в яких дичавіли демагоги і провокатори.
Андріан Боненбергер - НВ
