Так, це означає, що я більше не буду виконувати обов’язки заступника голови Донецької області. Насправді, моє “непризначення” хоч і прикре, не є головною причиною рішення піти з посади. Впевнений, що дріб’язкові жалюгідні автори цієї позиції в АП в найближчі роки ще пропливуть повз мій берег. )))Головною причиною є колосальне виснаження та вигорання. 7 місяців дуже впертого і інтенсивного биття лобом об стіну таки далися взнаки, і продовжувати практично не залишилось сил. Робота з 7-ї до 20-ї, практично без вихідних, рідкісне відвідування родини в Києві, а особливо перенавантаження, яке складало понад 14 напрямків роботи — відібрали останні сили, і продовжувати з таким же темпом і ефективністю — вже неможливо. З кожним новим тижнем, я бачу як падає контроль над процесами, зростає рівень безвідповідальність службовців, ключові ідеї і проекти програють рутині, а з Києва приходять все абсурдніші рішення та завдання.
У всього цього є одна першопричина, з якою стикається будь-який потенційний реформатор — зарплата службовців. Це та ж причина, яку озвучив Пивоварський, і ще незабаром озвучать десятки добровольців і волонтерів, які залізли в пащу дракона бюрократії. Зарплата держслужбовця в Донецькій області межує із розміром гуманітарної допомоги і в таких умовах знайти мотивованих потужних людей на державну службу практично нереально. Відсутність елементарних умов для проживання (оренда в Краматорську майже як у Києві) не дозволяє мобілізувати волонтерів, друзів, близьких. Мізерні зарплати не створюють жодної мотивації у людей викладатись на повну, хоча на держслужбі залишається достатньо людей з високим потенціалом. Патріотизм — це правильно і красиво для мотивації, але дуже не на довго. Тому по-факту ти опиняєшся в ситуації, коли за мізерну зарплату люди продають відповідну роботу, а якщо ти хочеш більше — то роби сам. А коли робиш сам — то згоряєш. Бо навіть у кіборгів сідає заряд.
У мене були ідеї та напрацювання, як вирватись з цього замкнутого кола, але вони виглядали ризиково і піти на такі експерименти адміністрація не могла. В підсумку, очевидне стало реальністю.
Тут правильно задати питання: а що ж ти зробив на своїй посаді за ці 7 місяців? Мені б хотілося бравадно розповідати про програму для переселенців, програму патріотичного виховання, декомунізацію, дистанційну освіту для дітей окупованої території, ідеї спортивних фестивалів, молодіжні центри по типу Шелтер+ (привіт Juliy Morozov), соціальні офіси, патронажні сім’ї, прогнозування ринку праці, а особливо чим можна гордитись — модель децентралізації гуманітарного блоку для громад (так-так, ми таке розробили тут на місці) ... але насправді в області, в якій триває війна, всі ці важливі стратегічні питання забирали в мене не більше 20% робочого часу. Тоді як інших 120% це сотні і тисячі людських проблем, які доводилось вирішувати оперативно і вручну.
Попри все, я щиро дякую Павло Жебрівський, за можливість приїхати сюди, і в цей не простий для нас час, на якийсь малий відсоток розділити долю своїх друзів і побратимів, які щодня в окопах тримають ворожу навалу. 7 місяців я теж тримав маленький фронт робіт, за яким стояли долі сотень тисяч українців, мого народу, який живе на Донбасі. Втримав без поразки, хоч, на жаль, і без перемоги.
Ну і, звісно, велика подяка всім хто мене підтримував, не міг підтримати, але щиро вболівав, готовий з кожним випити кави в Києві.)
Що далі? Наразі невідомо. Є деякі пропозиції про подальшу роботу в Донецькій області в іншому форматі, але конкретики небагато. Маєте щось цікаве пишіть. А поки треба, щоб загоївся “лоб”, і тоді з новими силами на стіну. - повідомив на своїй сторінці у ФБ Віктор Андрусів
