Ось вже другий день нагнітається істерія навколо теми "росіяни, забирайтеся геть!" Ні, не так: "Кацапи, сидіть у своїй Рашке і не лізьте! .." Причому ненависть іде саме від українців, але екстраполюється чомусь не на Стрєлкова -Гіркіна або умовного Гобліна, що міцно засів у окупованому Криму, а - на журналістів: А. Бабченка, Є. Левковича, В. Івлєву, мене... Слідом за Аркадієм, що вже висловив свою думку з даного приводу, я просто зобов'язаний внести деякі доповнення.Ми з моєю дружиною Марією Орловською були в Криму в дні оформлення окупації. Приїхали лише для того, щоби неупереджено зафіксувати цей путінський злочин. Зняли фільм "Український щоденник". Потім ми приїжджали ще два рази у Київ: у квітні та вересні 2015 року - щоб поспілкуватися, "навести мости", спробувати змістити вектор ненависті в сторону взаєморозуміння, розповісти про те, що біда у нас - одна: це - спадщина "совка", з яким ми боремося. Українці - зі зброєю в руках, а ми - зі словом правди напереваги. Не приховую, в останній наш приїзд ми припускали ймовірність того, що залишимося попрацювати на одному з українських телеканалів.
З'ясувалося, що справді незалежні журналісти в Україні не потрібні: всі медіаресурси вже "лягли" під "кого треба"
Але швидко з'ясувалося, що справді незалежні журналісти в Україні не потрібні: всі медіаресурси вже "лягли" під "кого треба", а той канал, з яким ми вели попередні переговори, курирує вихідець із телеканалу "Зірка" (Росія). Ну, не вийшло - і добре. Ми не образились. Зрештою, українцям самим вирішувати: що дивитися, слухати і читати, а головне - кому вірити. Нами було прийняте рішення робити свою справу в Росії - вже як вийде, і скільки часу нам на це відведено. І залишити романтичні спроби "лізти зі своїми дурницями до скривджених і покалічених сусідів".
Ненависть - сильне почуття. Воно навіть сильніше за любов, тому що найчастіше походить саме від неї - відкинутої і розтоптаної. Ненависть - плід соїтія підступності зі страхом. Але підступність і страх йшли не від Бабченка і не від Левковича, а ненавидять, чомусь, саме їх.
Я вже мінімізував свою присутність на українських телеканалах. Мені продовжують дзвонити і запрошувати на ефіри, але останнім часом я просто не відповідаю на дзвінки з України. Не з неповаги, а через небажання "лізти в чужі справи". Адже принцип "не нашкодь" у даному випадку - найвірніший. Я ще відгукуюся на прохання деяких українських медіаресурсів прокоментувати ту чи іншу подію, але якщо українців це дратує - готовий припинити робити і це.
Останнім часом я просто не відповідаю на дзвінки з України. Не з неповаги, а через небажання "лізти в чужі справи"
Ображатися - нерозумно. Україна - країна, що знаходиться у стані війни з групою осіб, що вже окупували мою країну. І я нічого не можу з цим вдіяти. Навіть якщо ми з Аркадієм і Євгеном, озброївшись палицями, рушимо до Кремля - це нічого не змінить, окрім наших з ними біографій. А жити самим лише покаянням за скоєне купкою бандитів і політичних злочинців, які перетворили населення моєї країни в боягузливе і покірне стадо, контрпродуктивно. Тому що не замолити. Все одно твоя молитва потоне в безодні прокльонів, що посилають з іншого боку.
Тому в даному випадку найкраще - замовкнути. Не чіпати цю тему. Не приїжджати, не коментувати, залишити всілякі спроби. Коли спаде ця піна - на березі залишиться тільки справжнє, життєздатне. А поки вирує бруд, замішаний на крові - краще відступити. Не торкатися. Чи не бруднитися. Не тому що ти - чистоплюй. А тому що тільки в такий спосіб можна мінімізувати шкоду від дотиків до зяючої рані, в яку мій уряд перетворив Україну. Всю.
"Далі - тиша ..."
Олександр Сотник на gazeta.ua
Російський журналіст, публіцист
