Якщо мірилом успіху вважати вихід збірної України на Євро-2016, а мого улюбленого Динамо – в 1/8 розіграшу Ліги чемпіонів, то звісно, все в межах пристойності. Результат є. Насправді, як казав один старий уболівальник Чорноморця, український футбол «напередодні грандіозного шухеру».Про це трішки пізніше, а зараз, як любили говорити радянські футбольні коментатори, «для любителів статистики».
Наша збірна з великими труднощами вийшла на Євро-2016, перемігши македонців, білорусів і збірну Люксембурга. Це не найфутбольніші країни на нашому глобусі. З 6 можливих очок у протистоянні зі словаками ми взяли лише одне. З іспанцями – «0». У плей-офф ми непогано показали себе в першій грі зі Словенією (серед грандів цих хлопців теж немає) і ледь відскочили у повторній грі.
Можна, звісно, тішитися результатом, який запам'ятовується, і не дивитися на гру, яку краще забути, але це самообман.
Греки, так ті взагалі 2004 року без будь-якої пам'ятної гри стали в Португалії чемпіонами Європи. Тепер той результат здається давньогрецьким міфом.
2006 року така само бліда збірна України потішалася приголомшливим результатом у Німеччині на чемпіонаті світу, де ми раптом стали командою №8. Усі ЗМІ тоді кричали, що це і є громадянський подвиг.
Ще раз для любителів статистики нагадаю короткий зміст того «подвигу»: ми тоді програли іспанцям і італійцям із загальним рахунком 0:7. Також заслужено перемогли Саудівську Аравію 4:0 і незаслужено (неохайно) вирвали перемогу 1:0 в Тунісу. Зігравши 0:0 зі Швейцарією, вибили за пенальті цей єдиний міцний горішок, який претендував на роль європейського середнячка. (Тоді героєм поєдинку став наш Олександр Шовковський, що відбив три пенальті поспіль.)
І тоді ми теж потішалися результатом. А весь світ практично гидував нашою грою. Номінально команда увійшла до вісімки найсильніших, але ніхто в Європі (у світі) не забажав прикупити собі хоч когось із цієї команди-героя. Бо футбольний світ цікавиться не тільки результатом, а й процесом і прогресом. Як часто навіть у щоденщині ми хочемо здаватися, а не бути.
Майже те саме можу сказати про рідне Динамо. Щасливий за результат. Але це не той футбол, який заворожує.
Із ослаблим Челсі (у прем'єр-лізі Англії – 14 місце) здобути одне очко з шести можливих – це не наш метод. Порту? А що Порту? Команда несподівано зіграла у свій найгірший футбол сезону, а може бути, і тисячоліття. Честь і хвала динамівцям, що спіймали цей вітер змін. Хоча на грі цих клубів у Києві ми ледь уникли поразки. Зіграли в нічию, чому були неймовірно щасливі. Перемога над Маккабі з сонячного Тель-Авіва могла б дістатися і луганській Зорі, і, можливо, полтавській Ворсклі. Це їхній рівень.
Шахтар (Донецьк) опинився в повному прольоті. Хоча вихід у наступний етап Ліги Європи – це теж результат, гідний поваги. Утім, тут ситуація з точністю до навпаки. Результат найнижчий. Але гра гірняків цілком гідна. Потрапили на потужний мадридський Реал і паризький ПСЖ на зрості. Не знаю, кому в Україні до снаги ці клуби. Гадаю, не багатьом. Точніше – нікому.
Минулосезонний фіналіст Ліги Європи – Дніпро, пускається на дно. Тим, хто бажає, керівництво запропонувало піти з клубу. Металург (Запоріжжя) вже на дні. Хлопці чекають у гості Говерлу з Ужгорода і Металіст із Харкова. Боюся, це не останні гості "дна".
Мені особисто не потрібен такий результат, який показують наші клуби за умов досить примітивної гри. Звісно, браво Динамо. Зрозуміло – спасибі гравцям національної збірної. Але загалом рік залишає гірку кислинку. Рівень українського футболу падає.
Як результат, у 2014 році середня відвідуваність ігор української прем'єр-ліги ледь перевищувала 12 тис. вболівальників на матч. Що досить мало. Але 2015-го їх стало і поготів 5 тис. Причому мова не тільки про ігри аутсайдерів. На деяких іграх число уболівальників ледь перевищувало число футболістів.
Український футбол вмирає. А ви за деякими напівперемогами хіба цього не помітили? Бо все, що побудовано не на економіці та без чіткого плану розвитку – приречене на смерть. Швидку та безславну. Це, звісно, не трагедія національного масштабу. Але її прелюдія. Гадаю, наступний, 2016 рік (можливо, з якоюсь відтяжкою на 2017 рік) стане визначальним: чи не спіткає український футбол доля українського хокею.
Результат, звісно, у нас ще є.
А ось футболу вже майже немає. Або точніше, може так статися, що не буде.
Для власників клубів це не бізнес. Для багатьох навіть не хобі.
Я пішов думати, що нам з усім цим домогосподарством робити. Якщо у вас є ідеї, пишіть листи до ФФУ, ПФЛ, УПЛ, ФІФА, УЄФА, та хоч в Major League Soccer (MLS), тільки не будьте байдужі.
P. S. Усіх вітаю з блискучим результатом нашої збірної та головного клубу країни – Динамо (Київ) у 2015-му. Аби лиш єдиним нашим світлим футбольним майбутнім не стало наше футбольне минуле.
Олександр Пасховер на НВ
