Я ріс у російськомовному середовищі, в Сімферополі. Завжди приваблювала українська мова своєю мелодійністю й гармонійністю. Інколи спілкувався з друзями, але виходило трохи вимушено через брак розмовної практики.
Переїхавши рік тому до Львова, я одразу перейшов на українську й російською спілкуюсь тільки з кримськими друзями. Тут, натрапляючи на російську, все одно розмовляю солов'їною, бо мову треба берегти. Берегти - значить і розвивати.
Важко усвідомлювати, що носіям української здебільшого байдуже на красу мови й вони псують її запозиченнями - не надто вдалими - з російської або польської. Називають це діалектом, хоча від справжньої ґвари мало вже що залишилось, здебільшого це погані кальки з російської. В Криму я часто боровся за чистоту російської мови, виправляючи наголос і сміючись із невідшліфованих запозичень.
Тут, на Галичині, мені інколи просто шкода мови. Почувши "Самий кращий", "віддихати", "слишати", хочеться просто замовчати навік або не спілкуватися з тою людиною, але замість того я купую собі правопис або якусь книжку українською й продовжую розвиватись. За власні помилки в вимові та орфографії мені прикро як першокласнику, і я дійсно не розумію людей, які читають тільки пости в "Підслухано у Львові" або інших спільнотах "вконтакті" і звідти надихаються чистотою української мови.
Я шалений прихильник солов'їної і захищатиму її до скону.
Esken Zova
