Іноді потрібна якась пауза, якийсь момент, щоб звести дух. Коли можна озиратися і підбивати підсумки того, що було, що буде і чим серце заспокоїться. І тепер вже зрозуміло, що послання Володимира Путіна Федеральним зборам Росії такою ось точкою не стане, - пише Павло Казарін для Крим.Реалії.2015-й був роком Шарлі Ебдо і паризьких терактів. Євразійського економічного союзу і «мінських угод», що набули чинності. Зрештою, саме цього року вбили Бориса Нємцова. Але у виступі Володимира Путіна всього цього не було. Зате була геополітика, пропозиція боротися з корупцією та соціальні ініціативи.
Президент розповідав своїй країні та світу про те, з ким борються російські солдати в Сирії. Ділив турецьку владу і турецький народ. Погрожував відплатою за збитий бомбардувальник і міркував про несировинний експорт. Закликав вдарити технологіями по низьким цінам на нафту і скоротити число присяжних.
У його промові не було тільки одного – України.
Це означає, що у виступі російського гаранта не було тієї самої «альфи й омеги», з якої почалася вся найновіша історія Росії останніх двох років. Тієї самої першопричини, в яку вписуються всі російські внутрішньо- і зовнішньополітичні тренди минулого року.
Якщо б не «українське питання» – Росії не довелося б зіткнутися із санкціями. Виходити з G8. Закривати кордони для іноземних товарів. Міркувати про спершу недосяжне імпортозаміщення. Відводити делегацію з ПАРЄ. Витрачати мільярди на утримання чужого півострова. Заганяти бурятських танкістів у Донбас. Блокувати в ООН трибунал щодо «Боїнга». Будувати авіабази в Сирії. Ховати пасажирів A321. Порушувати турецький повітряний простір. Оточувати себе залізною завісою.
Вся російська зовнішня та внутрішня політика – породження «кримської помилки»
Адже це все відбувалося тільки тому, що трохи раніше Москва вирішила, що має достатньо прав для того, щоб перекроювати кордони. А потім кожен наступний крок лише погіршував її положення на шаховій дошці. Зрештою, та ж таки сирійська кампанія почалася лише для того, щоб «поховати» в собі українську тему. А вже сирійська кампанія призвела до нового витка суперечностей, серед яких публічне биття горщиків із Анкарою – лише початок.
Це та сама хрестоматійна історія, коли одна помилка породжує цілий вир безумства, покликаного виправдати цю помилку або обнулити її. Хоча найпростішим варіантом було б просто її визнати. Але людина – на щастя і на жаль – не калькулятор. Бо вона чинить з огляду не стільки на холодну логіку, скільки на власні амбіції та уявлень про архітектуру навколишньої реальності.
Проблема Володимира Путіна в тому, що він досі, напевно, сприймає історію українського Майдану як спецоперацію Заходу проти Росії.
І тому, напевно, відчуває історію про Крим не як «перехід червоної лінії», а лише як історію про «дати здачі». І саме у цій принциповій невірі у те, що протестна вулиця може об'єднуватися без чиєїсь зовнішньої допомоги, – корінь протистояння. Бо Володимир Путін почувається жертвою, яка обороняється. І ніяк не хоче зрозуміти, що для всіх інших саме він – агресор.Уся російська зовнішня і внутрішня політика – це породження тієї самої «кримської помилки», яку російський президент ніяк не хоче визнати. Заради виправдання якої він готовий вплутуватися в нові війни. Задля легітимації якої готовий ставити під удар громадян власної країни. Будь-який його публічний виступ стосуватиметься наслідків здійсненої два роки тому «кримської весни», але він жодного разу не торкнеться першопричини того, що відбувається.
А це значить, що число наслідків лише зростатиме.
Павло Казарін
Матеріал : НВ
