Зізнайтеся чесно, обурені французькі журналісти, якби Обама порівняв теракт у Парижі з 11 вересня, питань би не виникло, чи не так? Ну, скажіть чесно, вас би це анітрохи не зачепило, і ніхто б не обурювався. Тому що у вашому світі є придатні люди, а є... так собі.
Ні-ні, не подумайте, французи нам нічого не повинні. Будемо вважати, що Захід відкупився від Будапештського меморандуму кредитами МВФ (правда, боєголовки б усе-таки повернути). І ніхто нікому нічого не повинен. Ми все самі.
Мене тільки трохи засмучують спроби, по суті, нацистського суспільства прикинутися ліберал-демократами і ця загальна повна брехня.
Французькі теракти застали нас у відпустці в Берліні. Через два дні, коли вже летіли додому, до Києва, я взяла в руки Financial Times, присвячений терактам у Парижі. Серед статей були перші обережні позитивні матеріали про Путіна. Так, тепер же він їм потрібен для боротьби з ІДІЛ, а дружити з диктаторами і згодовувати їм слабкі країни - це Європа вміє, доведено Гітлером, доведено Сталіним.
Перших кількох шпальт вистачило, щоб розревітися. Не від образи за нашу війну і відсутності совісті у підписантів Будапештського меморандуму. Скоріше, від руйнування міфів. Завдяки Financial Times я в той момент чітко зрозуміла, що ми живемо в світі, де переміг економічно детермінований нацизм. Принаймні, Європа - точно. І що переважна більшість у цьому світі - Африка, Азія, Південна Америка і Східна Європа - це, як їх раніше називали деякі європейці, унтерменші. Наші переживання і наш біль - не важливі. Що б нам не розповідали демократичні рильця на ВВС.
То й що, що в Донбасі загинуло 6000 осіб. 130 французів котируються дорожче
Життя унтерменшів не мають значення у світі нацизму, що переміг. То й що, що в Донбасі загинуло 6000 осіб від російського терору. То й що, що діти підриваються на мінах, а російські терористи розпорюють животи українцям. Це ж діти і животи українців. 130 французів котируються дорожче.
І взагалі, ІДІЛ - це справжні терористи, а Росія - так, дрібний хуліган. Тому що ІДІЛ вбиває справжніх людей у Франції. А Росія - несправжніх в Україні. Не дотягує Росія до ІДІЛ.
Тепер деякі французькі журналісти обурюються в своїх твіттерах заявою Порошенка, кажучи, що він нібито використовує трагедію великих французів для привертання уваги до своїх дрібних жевунів і мигунів. Як посмів? Як посмів він намагатися всіма можливими способами привернути увагу до мертвих унтерменшів? Адже у Франції справжня трагедія, а ми так, погуляти вийшли (та й взагалі, скільки можна дохнути, українці? Вже всім набридли). Як посмів він звернути увагу на очевидні подвійні стандарти цього нібито демократичного світу. Заткніться всі, ми - французи, ми сумуємо. І ми, французи, маємо право докоряти Порошенку, а Порошенко докоряти нам не може, бо не може ніколи.
Дорогі обурені французи, ви журналісти, і я журналістка (крім іншого). У вас французька освіта, і у мене французька освіта. Ви знаєте дві мови, і я знаю три мови. Що робить мене в ваших очах менш релевантною? Те, що я народилася в неправильній країні, чи не так?
Зізнайтеся хоча б собі в тому, що вважаєте себе важливішими, інакше чому б така реакція і небажання змішувати вашу чисту трагедію з моєю брудною?
Наберіться раз у житті тестикул, горді французькі журналісти, і зізнайтеся, ви вважаєте себе людьми кращої якості, тому що вам більше платять, і ви краще їсте. Інакше в чому причина?
Ле Пен аплодує. Все склалося в цьому світі. Можна не соромитися своєї ледачої міщанської ксенофобії, можна, чухаючи черево, говорити про те, що іммігранти забирають їхні робочі місця, можна не думати про те, що іммігранти, вибачте, - з колишніх колоній Франції, а також з країн, де велика Франція як організатор або принаймні як підспівувач, розв'язала криваві бійні. Можна вміло забувати угоди Сайкса-Піко і вміло ігнорувати свою відповідальність за війну в Сирії і навіть за утворення ІДІЛ.
І, нарешті, можна обурюватися тим, що хтось посмів порівняти життя 130 чистих французів з тисячами життів якихось там українців. Ліванців. Сирійців. Зауважте, французьким журналістам можна обурюватися. Мені - ні.
P.S. Мій хлопець - француз. У нього велика прекрасна сім'я, дядьки, тітки, сестри, брати. Протягом чотирьох років ми постійно зідзвонюємося і бачимося наживо хоча б раз у рік. Вони знають, що відбувалося на Майдані, вони знають, що я багато разів їздила в АТО, багато з них вже бували в Україні.
Після теракту в Парижі ми з хлопцем поставили свічки біля посольства Франції в Празі, потім ходили до посольства Франції в Берліні. А потім я, вже одна, віднесла квіти до посольства Франції в Києві.
Я не знаю, чи відніс хтось з родини мого хлопця хоч раз квіти до посольства України. Сподіваюся, що так.
Олександра Ковальова -журналістка на НВ
