Ми більше півтора років допомагаємо воюючим військовим. Це в мене єдиний пріоритет. Я не хочу писати про аватарки. Дістали вже. Я не буду писати про французів. Хоча вони на одній осі з нами.
Я навіть не буду писати про дитячі притулки, яким ми в міру сил допомагаємо, хоча вони не військові і навіть (о жах!!) майже всі з Донбасу. Я не буду писати про лікарню, яка так само потрапила в орбіту коли везли наших хлопців з ДАПа, так і закріпилася. Я навіть про переселенців не буду писати. Хоча ми їм ніколи не допомагали. Пару раз переадресовували продукти, які були в надлишку, не більше.
Я навіть не буду писати про смерть. І не буду писати скільки і з яких часів.
Я хочу написати про наших хлопців, які зараз тут на війні. Сьогодні ми питали їх про те, що вони думають про події у Франції.
І я вам скажу одне - вони для них "мирняки" (мирні жителі). Якщо опусть мати на терористів, то все можна вбити в одну фразу "мирняки не повинні гинути". І немає різниці, де ці мирняки живуть. У Франції, в Україні або Сирії. Солдат це той, хто захищає мирний сон і життя мирняков. Він на одній стороні з ними.
Він на боці добра. І не важливо яка країна. Тому що його сім'я це мирняки.
Все що дорого і все заради чого він завтра можливо помре, це мирняки.
І вони не повинні гинути. Навіть ціною життя.
Саме тому ми досі не зрівняли з землею Луганськ і Донецьк. Саме тому орки луплять з шкільних і житлових будинків. Тому що ми не вони. А вони-не ми. Ось і вся солдатська правда.
Роман Доник
