Віта Яковлєва – харківський журналіст, редактор, блогер. У її житті, щоправда, далекому довоєнному, була й робота в газетах Горлівки, але потім вона все ж таки повернулася до Харкова. Там же перебуває і зараз – під час війни. І встигає написати в соцмережах спокійно і виважено, допомогти оточуючим, підбадьорити зневірених. Тому що по життю людина вона врівноважена, витримана і спостережлива.
З її дозволу ми публікуємо майже щоденникові записи з Фейсбуку, які характеризують нас – людей, що борються за свободу своєї країни.
Звернули увагу, як змінилися люди довкола? Як ми змінилися за час війни?
...Стоїмо в черзі, холодно. Повз неї пробігає чоловік у спортивних трусах - більше нічого на ньому немає. Поряд так само поважно біжить великий пес. Звичайна реакція у мирному житті – посміялися та прокоментували, щоб нічого собі не відморозив. А зараз черга навіть уваги не звернула, мало, кому що хочеться відморозити. І тільки мила бабуся перехрестила бігуна вслід і тихенько сказала: "Береги тебе господь, синочку".
...Кілька хлопчиків років по 7 поважно обговорюють меню на обід. Один розповідає, що мама купила стегенця і їх запікатиме: "Я люблю стегенця, їх усі люблять". Інший його перебиває.
- Краще купувати цілу курку. Від неї більше користі. І бульйон буде для супу, і м'ясо варене для млинців, і ніжки можна засмажити, та ще й кісточок тваринам залишиться. Вчись економити, війна у нас, - голосом вчителя, який відчитує недбайливого учня, пояснює він.
...У перукарні хлопець років 30 робить стрижку. Він явно працює там, де допомагають за надзвичайних ситуацій. Майстер питає, навіщо так коротко. Може, залишити довше, щоб чубчик краще лежав?
- Ні, - з усмішкою відповідає він, - поки не треба гарний чубчик. Немає коли за зачіскою стежити. Коротше стрижи, якраз до кінця війни все відросте - і зустрічатиму перемогу гарним.
...В аптеку заходить дідусь із упаковкою аспаркаму. Я знаю, що препарат застосовують як додаткову терапію при хворобах серця. А він не знає і прийшов запитати, що це і кому можна. Ліки пила дружина, вона померла, а деякі препарати з терміном придатності до 25 року залишилися. Інші він знає від чого, а тут не в темі.
Хоче віддати людям, зараз не можна викидати ліки. Але просто так віддавати не хоче, тільки кому точно треба, а грошей не має людина. От усе дізнався, пішов додому, спитає у сусідів на вулиці, кому що треба, їм і роздасть. Найнужденнішим. Свідомий такий дідусь, навіть подекуди недовірливий.
...Ми якось швидко навчилися відокремлювати важливе від неважливого, цінне від дрібниці. Прийшло розуміння, що є справді важливе – і заради нього варто жити та його наближати. А є дрібниці, які просто здаються важливими, але, по суті, пусте. Наші діти швидко подорослішали, стали господарчими та відповідальнішими. Наші люди похилого віку намагаються бути корисними. Та ніхто й ніколи таких людей не зламає. Навіть не сподівайтесь.
***
Розмови харків'ян телефоном у воєнний час – це окремий вид мистецтва. Як я вас усіх люблю, люди, яким страшно, але в яких ніякий страх не може вбити справжнє - совість і співпереживання.
... - Як ти? Що робиш?
– Дивлюся у вікно, як горить під'їзд у сусідньому будинку.
– Давно горить?
- Хвилин 30, уже гасять.
- А що мешканці? Усі живі?
- Всі, дякувати богу. Чекають, доки згасне.
- Їжу маєш? Допомога потрібна?
- Дякую, все є.
– Тоді на зв'язку.
- Звісно.
... - Ти, випадково, не знаєш, чи працює відділення банку (магазин на районі, перукарня, заправка – обирайте потрібне)?
- Я не знаю, але зараз дам тобі телефон того, хто знає. Або скину посилання на групу в мережі, переглянь інформацію там.
... - Привіт, у вас все гаразд?
- Привіт нормально. Ви як? У вас зараз немає роботи, тільки пенсія батьків. Може, вам скинути гроші?
- Звичайно, з вашої пенсії обов'язково скиньте - і побільше. Пенсіонери ж нині найбагатші громадяни країни.
... - Учора розмовляла із друзями, вони у Польщі. Кажуть, якщо що, приїжджайте самі та друзів своїх беріть. Я говорю, що у нас цілий табір, людей 20. Вони відповідають, що нічого, у них там 2 кімнати великі, якось розмістимося.
- Нас теж кликали, але ми поки що вдома.
- І ми поки що вдома. Ми тут потрібні.
Віта Яковлєва, Харків
