Ксенія Костюченко - людина мирної професії, вчителька хімії. У 2014 році вона вимушена була покинути окуповану Горлівку як проукраїнськи налаштована людина. Її новою домівкою став Харків, де будувалося нове життя. Але 24 лютого 2-22 року на Харків впали бомби загарбника - Росії. З того часу вона знову стала біженцем. Але саме війна дала змогу зрозуміти, який ми народ.
Мій дід ніколи не розповідав про війну. А ми, звісно, вимагали. І одного разу вийшло.
- Добре, - сказав він, - розкажу одну історію.
Ми всілися і приготувалися почути щось таке, про що навіть фільми не знімали. Про героїзм найвищого рівню з подробицями.
- Одного разу ми з друзями між вилітами пішли в сусіднє село. Поблизу нашого маленького аеродрому. Нас було четверо. Ні, вже троє, четвертий загинув. Славко... Так, його вже не було.
Пауза. Ми терпляче чекали. Ми ж знали, що багато людей загинуло у війні. "Може треба запитати про Славка?" - подумала я. “Може дідусь чекає, що ми запитаємо?”
Намагаюся бути чемною:
- А як він помер, діду?
- Ну як, літак підбили.
І знову пауза.
Ми з братом сиділи вдвох у кріслі, вовтузилися, плуталися ногами, ніяк не могли всістися спокійно, але щойно дідусь підняв на нас очі і відкрив рота, витягнулися, як зайці, і завмерли в очікуванні.
- Ну добре. Так от. Прийшли ми в село. А їсти хотілося, просто жах. Купити нема чого, і нема де. Зайшли у двір, стукаємо в хату. З-під дверей виглядає дівчина, років 15, перелякана. Очі великі, коса довга, сама худа як тростина.
Попросили попити.
Хліба просити було соромно, ніхто з нас не наважився.. Та чи він є, той хліб. На вулиці весна, війна до того ж. Кожна жменька борошна може бути останньою.
Запитали, звісно, чи є щось на продаж. Яйця там, молоко. Ні, каже. І головою мотає. Пити винесла.
Ех, яка гарна вода виявилася! Холодна, солодка, густа. П’ємо та нахвалюємо, що водичка як мед, хороший, кажемо, у вас колодязь.
А дівчина раптом рота руками закриває, кліп-кліп очима і шепоче: "Колодязь!" І бігом кудись... За хвилину тягне величезного баняка і кличе нас: хлопці, вибачте, забула! Забула, що у мене борщ в колодязі остигає! Сідайте! Перелякалася, і все забула, а ви ж голодні. І хлібина є в нас. І часник молодий! Зараз принесу.
І Боже мій, який то був борщ... То був найсмачніший борщ за всю війну. І після війни я такого борщу не їв…
“Мда-а…” - подумали ми з братом. Почекали ще. Може, після борщу дідусь триста німців вбив?... Але дідусь вже замріяно мовчав, а потім пішов на балкон з цигаркою.
Це була не єдина воєнна історія, яку він проніс крізь роки. Жодного разу не розповідав про свої медалі та ордена, тільки постійно пригадував щось про людей: як малі хлопці принесли їм звареного зайця, як якась бабця напекла пиріжків, а вони не встигли їх поїсти і потім тиждень уявляли, які вони, мабуть, були смачні... Як їх звали помитися. Як ламали квітучу абрикосу, а якась тітка обізвала їх фашистами, і за це досі соромно.
Зараз дуже його розумію.
Знаєте, що я буду пригадувати?
Ми їхали 70 людей в автобусі і зламалися в Кременчуці. Темно, холодно, комендантська година.
Написали в місцевий чат, що треба автомеханіка, і до нас приїхало… чоловік 30 на своїх машинах. Привезли ящик яблук, механіка з запчастинами, а потім, коли виявилося, що цей ремонт надовго, розібрали всіх мам з дітьми по своїх домівках. Погрітися, помитися, поїсти.
Буду пригадувати рис та сосиски, бо нашвидкоруч, маленькі смачні помідорчики. Теплу воду. Як Юрко заснув на руках після миття і істерики, і я нарешті змогла його покласти в ліжко, а не тримати, коли рук вже не відчуваєш.
Пригадаю і діалог між братами:
- От навіщо ти метушишся? Нехай ними міська влада займається! Чого ти лізеш?
- Ти дурний, брате? Ти їх бачив? Вони перелякані всі. Там дітей штук 40! Яка міська влада? Вся міська влада спить, перша година ночі. Ну давай, подзвони їм на гарячу лінію, ага. Почекай, коли в них робочій день почнеться… А я поки що дяді Колі подзвоню. Дядя Коля? Не спиш? добре. Тут з Харкова автобус на 70 людей зламався, не полагодимо до ранку. Може до тебе їх привезти переночувати, як в тебе, будуть місця? Дякую, дядя Коля, зараз веземо! Альо, кум, привіт, на зміні? Супровід треба, бо будемо їхати дві ходки на 9 машин, везти людей на госпіталь, організуєш? А де вони будуть стояти? Добре, знайду. Альо, Денчик, до дяді Колі веземо, дзвони хлопцям. Скільки буде машин? Дев’ять? Добре, за дві ходки довеземо.
Буду пригадувати літню жінку, яка стояла біля нашого автобусу з пакетом з АТБ, і поки ми сідали, всім роздавала те, що купила. Солодкий рулетик, печиво, туалетний папір… Хтось відмовлявся, бо було якось незручно, у когось було з собою достатньо, а я взяла. Жінка була щаслива від цього, Ілюха, старший, потім з’їв і теж був щасливий.
Пригадаю тата своєї учениці, який вивозив родину з Харкова і побачив хлопців з тероборони в кросівках на морозі. А в нього сімейний бізнес, і є склад з берцями. Як він одразу подзвонив своєму водієві і наказав весь склад відвезти туди, де взуття розподілять куди треба для армії. 900 пар. І якщо потрібна машина, теж віддати.
Пригадаю, як всім базаром в Чернівцях шукали мені гречані пластівці, бо дитина іншу кашу не їсть:
- Люда, в тебе є? Нема? А спитай у Свєти! Може у Лєни є? Та стійте тут, я зараз швиденько всіх оббіжу. На тобі, дитина, цукерочку, стій з мамою, стережи мій лоток.
Як в ресурсному центрі, де ми з малим проходили комплексну оцінку, директорка сказала, що вчора до них приходила дівчинка з мамою з Маріуполя.
І заплакала.
Як ми обіймали одна одну і тихенько шморгали. А Юрко обійняв нас обох, і сказав: не плач! І це трохи заспокоїло.
А потім до кабінету зайшла Наташа, волонтерка з університету, і сказала, що найближчій план - їхати відбудовувати Харків. Каже, студенти пропонують. Навіть рукавиці купили, бо після війни буде дефіцит.
Ксенія Костюченко, Горлівка-Харків-Чернівці
