Звідусіль, з усіх кінців країни чути дзвони біди. Щойно стало відомо, що окупанти по-звірячому розбомбили російський (!) драматичний театр у Маріуполі, у бомбосховищі під яким ховалися півтори тисячі жінок, дітей, стареньких. Ще невідома кількість жертв, але відомо те, що під ницим лозунгом "захист російськомовних" Росія вбиває і винищує все. Як зробила це, зокрема, у Ірпіні.
Про Ірпінь розповідає журналіст видання "Слідство інфо" Любомира Ремажевська. Цей репортаж ми публікуємо з її дозволу.
12 березня ми були в Ірпені. Це був останній день, коли місто було офіційно відкрите для журналістів. Нині місто закрите для журналістів через смерть одного із закордонних колег, а з 14 числа - і для волонтерів, які ризикуючи своїм життям вивозили звідти людей.
Підʼїжджаємо до Романівського моста. Того самого, де люди тисячами, під обстрілами намагалися втекти із міста, яке просто знищували росіяни. Журналістів, здається, більше, ніж не-журналістів; ще донедавна тут стріляли і помирали люди. Вже ріденька вервечка людей тягнеться на наш бік. Когось несуть на ношах, декого - із закритим обличчям. Не зрозуміти, чи людина там жива, чи ні. Старших людей переводять обережно, підтримуючи під руки. Хтось несе дітей, хтось - домашніх улюбленців. Дехто плаче, дехто - вже не може, але має на обличчі таку печать скорботи, що навіть не можеш уявити, який жах пережили ці люди.
Сам місток - хитка переправа з дошок. У звичайному житті я б побоялася на такий вступити. Роблю крок, два, три на інший берег - страх відступає. Допомагаю перейти якійсь старшій жінці, якій значно страшніше, ніж мені. При чому в усіх сенсах.
Військові кажуть, що можна від моста тепер іти тільки до клумби. Бо в парку поруч - росіяни. Підходимо ближче. "Ну що, ризикнемо піти по той бік вулиці?" - "Ризикнемо". Поруч чути, як працює техніка. З одного боку - наша, по інший бік - чужа - поки наче мовчить.
В дворах зустрічаємо старшого чоловіка, який іде зі стареньким візочком. Підходимо запитати, чи він збирається евакуюватися. Каже: "Ні, я не евакуююсь. Тому що я один. А сьогодні в моєї бабулі день народження, я її недавно поховав". І починає плакати. У відповідь не знаходиться жодних слів.
У місцевій церкві організували прийом біженців і подальшу їх відправку. Зараз там небагато людей. Кажуть, що евакуювали багато. Зустрічаємо старшу жінку, яка прийшла сюди по їжу та гаряче. В неї багато котів, і покинути вона їх не може.
В дворі збираються кілька родин в черзі на евакуацію. "Ми у 2014 році з Донецька пішли з тої ж причини. А тепер, виходить, і звідси треба йти", — каже один з чоловіків. Їм досі важко, адже вони одного разу вже втратили дім. Головне для них — щоб дитина почувалася у безпеці, а там буде видно. Правда, кажуть, діти вже навчилися розрізняти, хто стріляє. "Каже, "мамо, тату, це добре, це від нас, це ППО, це нормально". Мимоволі думаю, що не хотіла б, щоб мої діти вміли відрізняти на звук, хто стріляє. Всі з котами; коти отримують свою порцію ласки від нас, і вже не реагують практично на чужих.
Місцевий депутат розповідає про евакуацію. Каже, залишилися в місті здебільшого люди, які вже не хочуть виходити з підвалів. Когось забирають мало не силоміць. Хтось геть відмовляється їхати. "Таким людям уже психолог потрібен", - гірко зітхає він.
Військовий відпочиває від зміни. Поруч із ним крутиться біле кошеня - таке мале, і таке сміливе. Військовий розслаблено гладить малого волоханя. Колись той, мабуть, виросте у великого сміливого кота, і ще покаже хто кого. Виросте, якщо виживе.
Вулицею їде чоловік на велосипеді. До велосипеду прикріплена переноска, в ній, мабуть, кіт, або інша невелика хатня живність. Попри те, що чути вибухи, чоловік спокійно продовжує свій рух. Недалеко їде в бік мосту автівка, на ній - білий прапор. Люди настільки стали боятися, що їх обстріляють, що викидають такі прапори тільки поруч із мостом до безпечного життя.
Вирішуємо повертатися, бо в місті стає все гучніше, та й нас попереджають, що росіяни в будь-який момент можуть почати гатити у відповідь. Від сонця в бронежилеті та касці стає спекотно, але такі умови воєнного часу. На мосту знімаємо безліч кинутих і обстріляних автівок. У деяких написи "діти" та дірки від обстрілів у лобовому склі. Поруч із виходом на переправу - ціла колона полишених дитячих візочків, якісь з іграшками, якісь без. Через відбійник двоє дужих хлопців передають дідуся на візку, поруч із ним бабуся, яка відмовляється від допомоги.
На асфальті поруч розкидані желейні ведмедики. Хтось так поспішав, що випадково випали ласощі для малечі. Поруч ті ж дитячі візочки. Лягаю на землю, щоб зняти хороший кадр. Лягаю - і встати не можу. Чи то бронежилет притиснув до землі, чи то від людського розпачу навколо важко.
На переправі і досі людно. Військові несуть пораненого старшого чоловіка, за ним іде його дружина. Хтось у натовпі шукає сусідку Соню, хтось розтягує собак, що не можуть порозумітися. Чи дадуть Ірпеню місто-герой, я не знаю, але він все більше стає схожий на район Донецького аеропорту...
Любомира Реміжевська, Ірпінь - Київ
Фото : Олександр Волошин
