Криза у Тунісі, єдиній країні, що успішно пройшла стихію “Арабської весни” і створила важливі регіональні демократичні інститути — набирає обертів, президент Тунісу Каїс Саїд 25 липня відправив у відставку прем’єр-міністра і оголосив про розпуск парламенту. УНН зібрав коротку довідку про те, що відбувається в країні.
Розпуск уряду і парламенту
Каїс Саїд відправив у відставку прем’єр-міністра і оголосив про розпуск парламенту 25 липня. Його робота зупинена на 30 днів, депутати позбавлені недоторканності. Вхід до будівлі парламенту перекрили військовослужбовці.
Військові також заблокували ряд державних відомств і офіс катарського телеканалу Al Jazeera, який, як вважається, нібито підтримує політичних супротивників президента Тунісу. Саїд пообіцяв призначити нового прем’єра, але не сказав, коли це станеться (при цьому згідно місцевої конституції прем’єра повинна призначати партія, яка перемогла на виборах в парламент). На наступний день після розпуску президент також ввів в Тунісі комендантську годину і заборонив збиратися групами більше трьох осіб.
Президент Тунісу про ситуацію
Саїд назвав всі події спробою зберегти “безпеку і незалежність країни”. Спікер парламенту — держпереворотом. Глава Тунісу відняв повноваження у прем’єра і парламенту після одного дня протестів проти правлячої “Партії відродження”. Він послався на конституцію Тунісу, яка наділяє президента винятковою владою в разі “неминучої небезпеки” для країни.
Варто додати, що отримати цю владу він може лише за погодженням з прем’єр-міністром і спікером парламенту. Спікер, лідер “Партії відродження” Рашид аль-Ганнуші заявив, що з ним ніхто не консультувався. Він додав, що Саїд “веде країну до катастрофи” і закликав людей виходити на вулиці. У свою чергу прем’єр-міністр Хішам аль-Мешіші заявив, що підкориться рішенням президента.
Жителі країни “виступили на стороні президента”
За даними CNN і Reuters, підтримати Саїда вийшли десятки тисяч людей. Вони запускали на вулицях феєрверки, танцювали і сміялися. “Це найщасливіший момент з часів революції (мова про події „Арабської весни“ — ред.)”, — сказала Reuters одна з учасниць такого мітингу у столиці країни.
При цьому частина жителів стверджує зворотнє. “Ці дурні святкують народження нового диктатора”, — цитують ЗМІ неназваного жителя Тунісу. Прихильники парламенту теж вийшли на вулиці, але їх було набагато менше — за інформацією The New York Times, в столиці зібралося лише близько 200 осіб. Західні країни, зокрема, США і Німеччина висловили стурбованість через розвиток подій у Тунісі, але утрималися від того, щоб назвати їх державним переворотом.
Вплив подій “Арабської весни” на ситуацію сьогодні
Багатьох місцевих розчарував Туніс, як єдина країна, де після “арабської весни” встановилася демократія.
“Арабська весна” почалася у Тунісі в грудні 2010 року. Уже через місяць президент Зін аль-Абідін Бен Алі, який правив країною більше 20 років, втік за кордон. У 2014 році в Тунісі прийняли нову конституцію, яка гарантувала рівноправність чоловіків і жінок, свободу ЗМІ і багатопартійність. Але політична ситуація в країні залишалася нестабільною (з 2011 року уряд змінився дев’ять разів), а жителі скаржилися на проблеми в економіці і корупцію. Згідно з опитуванням, яке провів в 2019 році американський Pew Research Center, лише 27% жителів Тунісу заявили, що за демократії ім стало жити краще.
Нагадаємо
11 років тому на Близькому Сході і в Північній Африці почалася “арабська весна”. Антиурядові демонстрації, що прокотилися по країнах, дуже скоро переросли в масові зіткнення з поліцією та армією. В результаті пали декілька авторитарних режимів, а подальші події повністю змінили політичний, громадський і навіть релігійний ландшафт регіону — як мінімум через громадянських воєн в Лівії та Сирії змінилося життя і на території ЄС.
Череда революційних подій, які змінили вигляд Близького Сходу і Північної Африки, почалася з маленької людини і великої несправедливості. 26-річний Мохаммед Буазізі з Тунісу ледве зводив кінці з кінцями. Він намагався прогодувати себе і своїх численних рідних на 140 доларів в місяць, продаючи фрукти на міському базарі.
Вранці 17 грудня 2010 року Буазізі посварився зі співробітницею поліції, яка дала йому ляпас і конфіскувала візок з товарами і ваги. Мохаммед, який і так був винен грошей за свої фрукти, спробував звернутися за допомогою до мерії, але там його відмовилися навіть вислухати. Тоді зневірений чоловік взяв каністру бензину на найближчій заправці, повернувся до будівлі адміністрації і підпалив себе. Останніми словами тунісця стала фраза: “І як я, по-вашому, повинен заробляти собі на життя?”.
Вчинок Буазізі, який викликав шок, негайно знайшов відгук серед тисяч співгромадян, які втомилися від свавілля і байдужості влади, корупції і злиднів. Піднявся могутній протестний рух, який в лічені дні охопив всю країну. Масові протести закінчилися відставкою президента Зін аль-Абідіна Бен Алі: він пішов з посади 14 січня 2011 року. Беззмінний авторитарний правитель, який перебував при владі 23 роки, втік з сім’єю до Саудівської Аравії.
Приклад Тунісу виявився “заразним”, і в наступні тижні хвиля протестних виступів захлеснула сусідні країни. Розгнівані натовпи вийшли на вулиці і площі Алжиру, Лівії, Ємену, Єгипту, Марокко та Бахрейну, хвилювання прокотилися навіть по Оману, Судану, Кувейту, Західній Сахарі, Саудівській Аравії і Ірану. Незважаючи на фундаментальні відмінності в державному і суспільному устрої, рушійною силою протестних рухів у всіх цих країнах було одне й те саме — невдоволення якістю життя і рівнем громадянських прав і свобод, яке досягло критичної маси.
Як вважають дослідники — ключовим фактором стало поширення неоліберальної економічної політики і авторитарних урядів в регіоні. З авторитарними урядами прийшли репресії, катування, фальсифікація виборів, відсутність вільних політичних партій, цензура і відсутність підзвітності уряду перед своїм населенням.
Масові протести не залишилися без відповіді влади. На початку лютого 2011 року король Йорданії Абдалла II пішов на поступки і оголосив про розпуск уряду. До середини місяця раділи і вулиці Єгипту — про свою відставку оголосив Хосні Мубарак, що правив країною більше трьох десятків років. Королі Бахрейну і Марокко також обіцяли своїм підданим реформи і зміни на краще. У Судані ж в результаті відбувся довгоочікуваний референдум про незалежність Південного Судану.
У той же час протестний рух набирав обертів у Сирії, де незабаром переріс в збройні сутички з владою. А народні хвилювання в Лівії вилилися у військовий конфлікт з подальшою інтервенцією Заходу і вбивством Муаммара Каддафі, який правив країною 40 років.
Однак за десятиліття ейфорію змінило розчарування. Замість віри у власні сили і надії на зміни на краще жителі порушених “навесні” країн отримали зростання нестабільності, екстремізму і тероризму, затяжні збройні конфлікти, безліч біженців і навіть ще більш реакційні режими.
Якщо взяти шість країн, де протестний рух 2011 року було особливо сильним, то революція в Тунісі — єдина “історія успіху”.
У Єгипті теж все виявилося не так гладко. Ісламіст Мухаммед Мурсі, який отримав перемогу на перших демократичних президентських виборах в Єгипті у 2012 році, незабаром був скинутий військовими. У підсумку — 4 липня 2013 року в Єгипті стався військовий переворот, після якого в кінці травня 2014 року в Єгипті — пройшли вибори. Переможцем був визнаний Абдул Фаттах Ас-Сісі, який вибудував поліцейську державу, яка виявилася ще більш репресивною ніж та, що була до 2011 року.
У Бахрейні ж зміни влади не відбулося, але режим теж з часом став більш авторитарним. У 2014 році в Ємені розгорівся військовий конфлікт між урядом і шиїтськими повстанцями-хуситами, до яких приєднався повалений президент Алі Абдалла Салех. Лівія після повалення і вбивства Каддафі виявилася розколота на частини протиборчими угрупуваннями. Через роки громадянської війни в країні зберігається двовладдя.
Повстання сирійців проти режиму Башара Асада також переросло в громадянську війну, яка забрала сотні тисяч життів і породила важку міграційну кризу. За даними ООН, приблизно 6,6 мільйона людей були змушені покинути свої будинки і переселитися в інші регіони країни.
Проте не можна ігнорувати і ті позитивні зрушення, які спровокувала “арабська весна”. Вона показала людям в недемократичних країнах, що вони можуть протистояти укоріненим режимам, розвинула в них потребу в громадянському суспільстві. А соціальні мережі стали зручним інструментом для координації активістів. Крім того, за це десятиліття в регіоні було досягнуто прогресу в області прав жінок. Ряд країн прийняв закони про боротьбу з побутовим насильством і зґвалтуваннями, про захист жінок, які працюють в якості домашньої прислуги, про передачу громадянства дітям по матері і про надання жінкам більшої свободи пересування.
