Трохи прямої мови він вченого, публіциста, історика Ярослава Грицака.Мрії на зовні..
Мрію про те, щоб Україна стала нудною країною. На кшталт Ісландії чи Канади, які нечасто з'являються на перших шпальтах світових газет. Тоді я нарешті зміг би зачинитися в кабінеті та писати такі само нудні роботи, які ніхто, крім мене і пари колег, і не читатиме.
У перекладі на наукову мову стан нудної держави називається стабільним розвитком. Саме такий розвиток є стратегічною метою українських реформ. Тактично досягти цього можна за допомогою переходу до "відкритого доступу".
Минулого тижня я помітив, як на крок наблизився до здійснення своєї мрії, прочитавши одну з колонок Тараса Возняка. У своєму матеріалі він переказує лауреата Нобелівської премії з економіки Дугласа Норта, а коментатори-читачі посилаються на перуанського економіста Ернандо де Сото. Такий підхід тішить, бо я впевнений, що заради позитивних змін в країні інтелектуалів час навчитися мислити не літературними, а економічними категоріями. І я давно про це говорю, наводячи у приклад польську Солідарність, яка у 1980‑х (під час воєнного стану) взялася студіювати американських економістів Александра Гершенкрона і Мілтона Фрідмана.
Без появи нових сенсів реформи в Україні з місця не зрушать. Ба більше, нові сенси мають стати вірусом, який заражає всіх, хто хоче змін, аж до епідемії. Для цього країні час перейти на мову зрозумілих лакмусових папірців, які допоможуть визначити, чи рухається Україна в правильному напрямку.
Без появи нових сенсів реформи в Україні не зрушать з мертвої точки
Найпростіший критерій пропонує Ернандо де Сото. Йдеться про час, необхідний для реєстрації бізнесу. Держава, в якій на це йдуть тижні, багатою не стане. І навпаки — якщо на реєстрацію йдуть лічені дні, а то й години, значить, країна на правильному шляху. Однак, як розповідав один знайомий бізнесмен, такий критерій легко симулювати. За його словами, відкрити бізнес в Україні нескладно. Інше питання — його закрити. В цьому разі виникає стільки мороки та перевірок, що більшість підприємців вважають за краще махнути рукою.
Тому я пропоную звернути увагу на надійніший показник: чи можна в країні отримати без хабара водійські права? А ще краще — чи можна їх отримати разом із паспортом ще в школі, пройшовши відповідні курси разом з іншими предметами?
Мовою Дугласа Норта це і є відкритий доступ. Він не є необмеженим, як пише у своїй колонці Возняк, оскільки обмеження все ж є — тести або конкурс. Також він не тотожний демократії, хоча за умов демократії функціонує ліпше. Тому найкраще перевести його в термін мерітократія — принцип, коли посади та місця розподіляються не за гроші або близькість до тіла, а за реальними досягненнями (by merits).
На підставі цього критерію можна скласти список на кшталт балансу реформ в Україні. Наприклад, до графи зі знаком плюс можна вписати зовнішнє незалежне оцінювання, а також вибори голови Антикорупційного бюро. А от до графи зі знаком мінус — похід сина Порошенка на вибори у списку президентської партії. Якби в країні був відкритий доступ, йому вдалося б це зробити лише після перемоги на публічних праймеріз.
Більшість українських партій формує свої списки за зачиненими дверима. Винятком могла стати львівська Самопоміч, яка оголосила, що йде на вибори через праймеріз. Я спочатку зрадів — перша ластівка. Але в Івано-Франківську, наприклад, праймеріз виграв один кандидат, а балотуватися на посаду мера відправили іншого — близького до голови партії. Лакмусовий папірець спрацював, і партія на перевірку виявилася симулякром.
Чи є надія за таких умов? Як історик можу стверджувати: перехід до відкритого доступу здійснюється впродовж приблизно 50 років. Україна вже "відбула" половину цього терміну та досягла певних успіхів. Мова про громадянське суспільство та покоління незалежності. Це означає, що у країни з'являється відкритий коридор у 25 років доти, доки молоді люди досягнуть віку, необхідного для того, щоб взяти владу до своїх рук. Важливо допомогти їм організуватися і знайти власний голос. Зокрема запустивши вірус нових сенсів.
На щастя, у нашої політичної системи слабкий імунітет. Жодна партія не є стайером, тому навряд чи багато "добіжить" до наступних парламентських виборів. Переформатування політпростору неминуче. А тепер уявіть, що в суспільстві настільки сильний запит на "відкритий доступ", що кожна нова партія заради своєї перемоги бере його за основу, а виборці голосують тільки за тих, хто пройшов справжні праймеріз. Це може статися раніше ніж за 25 років. У такому разі у мене є шанс дожити до моєї мрії.
Журнал "Новое время" від 2 жовтня 2015 року
