"Підтримати"
Новини
Всі новини

Тетяна Малахова: "Біль України - назавжди в моєму серці"



Тетяна Малахова – відомий поет і сценарист. Навіть не знаючи її імені, телеглядачі добре знайомі з її роботами.

Найкращі скетчі і монологи Євгена Петросяна, Вірки Сердючки минулих років належать перові Тетяни Малахової, а любителі серіалів, звісно ж, бачили «Кармеліту», «Ранетки», «Черговий янгол». Сценарії більшості серій – її авторства. Її вірші публікуються у соціальних мережах і передаються з вуст у вуста: сьогодні публіцистична, патріотична лірика Малахової – найбільш сильна складова у об’єднанні української нації.

Декілька років Тетяна Малахова працювала у Москві. Але одного разу, різко обірвавши свою досить успішну кар’єру, повернулася в Україну. Роки перебування в російській столиці, як це не дивно, допомогли їй відчути себе українкою і назавжди розпрощатися з поняттям «братський руський народ».

- Пані Тетяно, ваш знаменитий вірш «Здрастуй, хлопчик за сірим щитом...», прочитаний в найгостріші дні Революції гідності зі сцени Майдану, відкрив шлях цілої серії патріотичних віршів, спрямованих проти Росії, яка виступає в ролі агресора по відношенню до України. Як сталося, що ви, людина, яка народилася на Харківщині, багато років прожила в Горлівці, працювала в Москві, раптом усвідомили себе українкою, та ще й так різко виступаєте проти тих, хто намагається нав'язати Україні свою владу.

- Це був досить довгий і несподіваний шлях. У Москву я поїхала на початку двохтисячних - так все було влаштовано протягом багатьох десятиліть, що успішну кар'єру можна було побудувати тільки в єдиній столиці - Москві. І незважаючи на те, що Україна вже на той момент понад 10 років була незалежною країною, нічого, фактично, не змінилося. Перші роки мене нічого не бентежило - все виходило, ніяких суперечностей не було: праця оплачувалася гідно, все було нормально. Але в якийсь момент я помітила дивну річ: поки людина з України говорила російською мовою і позиціонувала себе частиною російського суспільства, її визнавали. Але варто було згадати, що ти - українець, а Україна – держава, як все мінялося...

Якось мені запропонували дуже вигідне замовлення на сценарій серіалу. Я вже обговорила всі подробиці з замовником, досить відомою в кіноколах людиною, як раптом він попросив ввести в майбутній сценарій новий персонаж. Це повинна була бути хатня робітниця-«хохлушка»: «шалава, злодійка і погань». Стривайте, сказала я, але я теж українка, я не хочу так писати про своїх земляків - підкреслюючи виключно негатив за національною приналежністю. Ну що ви, яка ж ви українка - заперечили мені. Говорите по-російськи, батько - росіянин, та й вся Україна говорить по-російськи - скоро там все взагалі буде Росія. А українки - вони всі на Ленінградці стоять (це як у Києві Окружна)...

Наш альянс не відбувся - виключно з моральних міркувань я відмовилася від вигідного співробітництва. А Росія, Москва, раптом стали відкриватися мені з іншого боку.

Я побачила, як, приїжджаючи на заробітки, люди з України миттєво «забувають» свою мову і улесливо намагаються сподобатися роботодавцям, відгукуючись на принизливе «хохли».

Я помітила, як кінопрацівник, що в випущених в Росії фільмах, особливо на тему війни, обов'язково присутній негативний персонаж, і цей персонаж - зрадник, поліцай, мерзотник - обов'язково українець! І багато інших моментів, які - задовго до всіх подій в на Майдані, в Криму і в Донбасі, задовго до агресії Росії - формували в російському суспільстві певне ставлення до України.

Воно полягало в тому, що якщо українець говорить по-російськи, визнає велич Росії і ущербність України, свою приналежність до «слов'янського братерства» і відсутність української державності, - він «хороший», свій. Якщо ні - недостойний або й ворог. Взагалі, там формувався образ такого собі ностальгічного «СРСР» - мені якось пропонували написати сценарій про місто Іваново - саме в такому ключі: як було тоді добре, і не було ніяких незалежних Україн, Прибалтик і інших...

- Але ви ж збиралися навіть брати громадянство Росії?

- Дійсно, так було. У нас, я ж кажу, все складалося дуже непогано: мої діти навчалися в хороших школах, потім в театральних вузах - все йшло до того, що ми будемо там жити. Але приналежність до України по духу виявилася вище матеріального. Неможливо жити в умовах постійного приниження країни, де народилася твоя мати і жили твої предки, і не мати можливості з цим боротися. Але саме в Москві я відчула себе українкою, і мої діти - теж.

Першою у 2011 році кинула режисерський факультет і поїхала з Москви моя дочка. Вона успішно закінчила університет ім. Карпенко-Карого, вийшла заміж, народила двох дітей і назавжди, як і вся наша сім'я, перейшла на українську мову. Вона мені потім, значно пізніше, скаже, що нас Господь уберіг від того, щоб ми стали громадянами чужинської країни.

Через рік після неї виїхала з Москви я, а син повернувся, коли почався Майдан. Він успішно працював у театрі Євгена Миронова, його кликали туди і пізніше, але це вже був не наш вибір.

Взагалі, в Москві все почало відчуватися в 2009-2010 роках: змінилося ставлення до України у більшості представників інтелігенції - навіть у тих, кого ми звикли вважати зразком в їх діяльності. Я побачила, як змінюються мої знайомі і ті, з ким я співпрацювала, коли справа стосується саме України.

Пам'ятаєте знаменитий «лист 500» - коли в 2014 році діячі літератури і мистецтва Росії підтримали анексію Криму? Ну добре, нехай 300 захотіли попіаритися на вірнопідданстві, але ж 200 - це істинно талановиті і розумні люди. І вони - щиро і без сумнівів! - визнали право на підлість на державному рівні!

- Так, але, як кажуть в Донбасі, почала прилітати «отвєточка»...

- Так, щось подібне. Режисер Олексій Учитель страшенно обурений позицією депутата Держдуми Наталі Поклонськиї щодо його фільму «Матильда». Найделікатніший епітет на її адресу - «тупа». Але ж Поклонська - з Криму, а Учитель - затятий прихильник анексії Криму. Ось вони і знайшли одне одного. Я помітила, що в Росії не намагаються запам'ятовувати уроки історії. У 20-х роках - вбивали. Потім в 30-х убивали тих, хто вбивав в 20-х. А в 40-х розстрілювали тих, з 30-х... І так нескінченно...

- Майдан для вас відкрив нову сторінку в творчості - ви стали поетом-публіцистом, можна сказати, трибуном - ваші вірші жорсткі і безкомпромісні, читати їх боляче...

- Так, до Майдану моя лірика була, переважно, дитячою та дуже мирною. Але коли почався Майдан, моя душа розривалася від усього: від загибелі красивих, розумних, сильних людей, від горя, що звалилося на нашу країну, від зради тих, кого ми вважали своїми близькими. І стався різкий поворот у творчості: мої вірші зараз - це біль мого серця. Все те, що я могла б сказати вголос, я висловлюю в своїх віршах, які пишу двома мовами - російською і українською.

- Але збірки у вас як не було, так і немає?

- Немає. Мабуть, тому що це не самоціль. Зараз у мене інші турботи: мені хочеться, щоб було знято повнометражний фільм або створена телевізійна програма про тих, кого втратила Україна. Ніхто з наших загиблих не повинен бути забутий. Мені дуже хочеться як сценаристові робити український продукт, без озирання на російського глядача, - найкращі серіали в Росії створені за величезної участі наших людей - від сценарію до втілення. Росіяни і досі приїжджають до нас знімати: дешево, вигідно і красиво. А я хочу, щоб ми робили це у себе і для себе - на рівні загальносвітових зразків.

Я зустрічаюся з бійцями АТО - і на позиції їжджу, і з тими, хто на ротації, бачуся. У нас спільні думки і надії. І я ніколи не забуду, як на одній із зустрічей один з воїнів сказав: «Я виріс в російськомовній родині в Одесі, але ніколи більше не буду говорити цією мовою: мої кати в полоні говорили по-російськи, коли вбивали мене...»

- Як ви ставитеся до тих українських артистів, які оголошують себе «поза політикою» і спокійнісінько їздять в Росію заробляти гроші? А до тих, яким заборонений в'їзд в Україну - чи правильна така позиція нашої держави?

- Це бридко, яким би красивим фантиком вони це не прикривали. Не може справжня людина залишати свою країну в біді і догоджати агресорові. Цьому є назва, яка всім відома. Вони - витратний матеріал для Росії. Шкода, що вони цього не розуміють.

Кар'єра має звичай закінчуватися колись. І жити в зрілому віці в своїй країні в повазі - не вийде. А вже якщо вибрали чужу, то треба бути там і не морочити нікому голову своєю «аполітичною позицією». Вони навіть не розуміють, що «аполітичність» в даному випадку - це схвалення агресора. Що вже в такому випадку говорити?

Що стосується тих, кому за схвалення путінської агресії заборонений в'їзд в Україну, то я цілком на боці такої заборони. Ну не буває так: ти говориш гидоту, а потім приходиш в мій будинок як гість. І всі ці жалісливі розмови на тему «українських бабусь» ще чіткіше показують антиукраїнську позицію цих людей.

- Як ви вважаєте, які перспективи українсько-російських відносин?

- Всі війни колись закінчуються. Але в нашому випадку розрив - на довгі роки. І не тільки тому, що між нами - кров убієнних, але ще й тому, що бажання підім'яти Україну під себе нікуди не зникне в Росії - воно просто матиме інші форми. І невідомо, яка війна виявиться страшнішою...

Відповідь російському «брату»

Тетяна Малахова

Не кори, що я зрадила руськую кров…
Не по ній рветься серце шматками!
Коли танком на Щастя поїхав твій Псков,
Вона витекла разом з сльозами!

Я кусала до болю і пальці, і губи,
Навіть чула, як кров закипає й пече,
Коли в хлопця знайшли ваші звірі тризуба
І відтяли ту руку по саме плече!

Кров юшила із хлопця і била фонтаном,
Червоніла навколо донецька земля.
Мої очі накрилися сивим туманом –
В тім кривавім потоці була і моя!

Серце билось моє наче зранена птаха,
А по жилах неслась збожеволіла кров,
Коли цвинтарем став Іловайськ, Волноваха
І дитину «розп’яв» ваш гидкий людолов!

Кров стискала мої вмить побілені скроні,
І здавалось мені - зупиняється серце,
Коли ви катували солдатів в полоні,
А живих повели по проспектах Донецька !

Мені разом із хлопцями в грудях пекло,
Коли мову і прапор ганьбили буряти.
Мої очі зелені ставали як скло,
Коли в небо пішли українські солдати.

…. Але скоро навала російськая згине.
Я не хочу твоїх запитань і розмов,
В моїм серці живе і болить Україна!
От і думай тепер, яка в мене кров…

Бесіду вела Олександрина Кругленко.

Підписуйтесь на аккаунт InfoKava.com в Twitter, Facebook або Telegram: в одній стрічці новин - все, що варто знати про події в Україні та в світі про політику, бізнес, культуру та економіку.
Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме