Виїжджаючи з благополучного, киплячого життям Києва під час чергової поїздки на Схід, проводжаєш це місто без війни з якимось жалем. Приходить розуміння, що це місто, що живе в невіданні тих жахів, що кояться в декількох сотнях кілометрів від нього, в нинішній ситуації не здатне на мобілізацію перед лицем небезпеки. Вона занадто далеко від нього і надто примарна у насаждаємому инфополі.
Це, власне, не дивно. Згідно з дослідженнями, людина запам'ятовує 15% інформації, отримуваної ним у мовній формі. Розповісти людині про що-небудь – самий неефективний спосіб передачі інформації.
У зоровій формі людина сприймає більше 25%. Якщо обидва ці способи використовуються одночасно, то вона сприйме до 65% змісту цієї інформації.
Тому, власне, якщо ми говоримо про війну, то її краще один раз побачити своїми очима, поспілкувавшись з тими, хто сприймає війну не тільки очима, слухом, але і всім спектром тактильних відчуттів.
Заїзд в Маріуполь, бетонка, часто їдуть на зустрічній камуфльовані автомобілі, в основному японські джипи. Ми теж у такому ж джипі, польова форма, камуфляжні спорядження. «П'ятірочка» – помах руки, вітаючи невідомих у джипі, проїжджючої повз, спостерігаючи за помахом рук в джипі. Привітали. Ми можемо ніколи не побачитись більше, не знати тих, хто в цей час їде по своїх справах в нерозмитнених автомобілях, які колись привезли волонтери через кордон для військових цілей, але традиція є традиція – вітати побратима на дорозі треба.
Траса на Новоазовськ. Блокпост, усміхнений «азовець», почувши пароль, запитує, чи не будемо ми в Широкіно. Отримавши ствердну відповідь, приносить пакет з якимось одягом і пояснює, кому завезти. Взяли, друг, передамо. «П'ятірочка».
Порожня траса, по якій рідко зустрічаються машини. Бетонні «їжаки» у разі танкового прориву. Спуск. Піонерський, Сопіно... Дорога до самого Широкіного може поставити в глухий кут ціле сімейство не найгірших позашляховиків, військова техніка зробила колію на дорозі, яку потім же і розбила. Тому ми, проїхавши частину дороги, повертаємо до узбережжя, виїжджаючи на пісок. Включення примусового повного приводу, і джип, муркочучи, гребе по піщаному пляжу.
Заїхавши в Широкіно, проїхавши блокпост на в'їзді, ми зупиняємося біля морпіхів. Боєць, який сидів за кермом авто, відносить «азовцям» переданий пакет, доброзичлива санітарка робить нам каву. Морпіхи підтягуються до столу. Гості приїхали, є з ким потеревенити, поки тихо.
Починаються жарти, періодично по колу йдуть телефони, на яких зняті ті або інші елементи бойових дій. Прильоти артилерії, потрапляння відповіді...
Ну а я йду вглиб Широкіно.
Привітно махнувши бійцеві у чергового спостережного пункту, проходжу біля мосту і заглиблююся в населений пункт. Все, що мене оточує, – це навіть не кинуте селище. Це якась декорація до постапокаліптичного фільму. Незважаючи на сонячний день, все навколишнє виглядає похмуро.
Природа швидко відвойовує кинуте Широкіно у людей. Вже зараз в деяких дворах трава і бур'ян вросли по груди. Акуратні галявини багатих будинків вже давно нагадують городи ледачого фермера.
По дорогах рідко проїжджають автомобілі патрулів. Звичний помах рукою і повторний жест з проїжджаючого авто. Йду далі, фотографуючи будинки.
Це селище не було бідним. Тут жило багато багатих людей. Для частини маріупольців будинок у такому прибережному селищі був показником статусу.
Зараз ці будинки, на які були витрачені багато років і праці, безлико дивляться вибитими вікнами на порожні вулиці. Деякі з них зайнялися вогнем після потрапляння артилерії. І, судячи з їхнього зовнішнього вигляду, гасити їх було тоді нікому.
Не всі будинки залишилися зруйновані. Деякі будинки стоять запечатані, з плівкою натягнуті на вікна. Чекають своїх господарів. Може, і дочекаються.
Заходячи на подвір'я і пересуваючись міжбудинковими стежками, уважно дивишся собі під ноги. Безпечність – одна з причин підривів бійців в даний час. Начебто б, що тут може бути небезпечного? Територію контролюємо давно, сапери попрацювали, всі розмінували, можна не боятися... А потім за зведеннями проходить черговий боєць, нарвавшийся на міну там, де її начебто й не повинно бути.
Нога обриває якусь нитку, спину відразу кидає в піт, адреналін вибухає всередині тіла, тіло напружується для ривка. Якщо відразу не вибухнуло, значить, може бути, розтяжка з гранатою. Але ні. Опускаєш очі і виявляєш рибальську волосінь, загублену в траві. Клянешь себе за неуважність і продовжуєш ходьбу, уважно дивлячись, куди ступаєш.
Акуратно крокуючи по дворах, в повній тиші і самоті, відчуваєш всім єством дисонанс. Маріуполь на відстані кількох десятків кілометрів від цього апокаліпсису. Нова ескалація конфлікту – і всі ті тисячі снарядів, що прилетіли в Широкіно, знищуючи все в надії зачепити і українських бійців можуть обрушитися і на Маріуполь. Але в Маріуполі зараз спека, на вулицях продається квас в бочках, люди в легкому одязі йдуть на пляжі, місто цвіте рекламними плакатами, на яких черговий культурний захід... А буквально поруч з ним в прибережному містечку серед зруйнованих будівель несуть свою службу морпіхи і «азовці», постійно контролюючи населений пункт на випадок проникнення ДРГ.
Проходячи повз будинки, яким не пощастило взяти на себе попадання 152-мм снаряду, мимоволі пересмикує від думки, що може накоїти цей снаряд, потрапивши в житлову висотку.
Зорієнтувавшись по карті, йду в зворотний шлях.
Виїзд з Широкіно, знову offroad по піску, їдемо далі. Наша мета – одна з родин, яка живе в Сопіно. На відстані кілометра від Широкіно проживає сім'я, в якій є дівчинка-інвалід Дашенька.
Взявши нехитрі подарунки (з порожніми руками в гості йти – не комільфо), нас саджають прямо у дворі і наливають у склянки холодного лимонаду. Дашенька соромливо мовчить, батьки розповідають останні новини. Обнюхати руки підходить маленька собачка, по якій відразу видно – тварина, яка жила у зоні бойових дій. Такі от собаки і кішки, контужені бачать в людині захисника, сильно відрізняються від спокійних і веселих кішок і собак в мирних містах.
Ця собака перед обстрілом вивела сім'ю, піднявши виття. Батьки Дашеньки подивилися на бурхливу собачку, яка намагається змусити їх покинути житло, і повірили їй. У підсумку люди пішли з дому за 20 хвилин до того моменту, як до нього потрапив снаряд.
Але зараз собака спокійна, значить, можна пити лимонад, обговорюючи якісь актуальні теми з батьками. У двір заходить дівчинка приблизно 11-12 років з якихось господарських питань. Вони з Даринкою – єдині діти, які живуть у цій прифронтовій зоні.
Спокій і доброзичливість господарів не зістиковується з навколишньою обстановкою. Видно, що частину будинку відновлено похапцем. Деякі будівлі зруйновані, човен, притулений до стіни, зрешечений осколками.
По стіні будинку – отвори від осколків, бляшаний дах зрешечений і заклеєний якимись металевими латками. Мати Даринки, побачивши мій інтерес до цього, винесла металеву клейку стрічку з дому.
«Нею користуємося. Як тільки дах поб'є, відразу заклеюємо. Все одно протікає, звичайно, але що поробиш, так краще, ніж з дірявим дахом», – ділиться зі мною своїми висновками жінка.
Виходячи з дому, Дашенька вказує на наш пікап: «А ви мене в наступний раз покатаете? Ви знаєте, мене морпіхи навіть на джипі катали!», – каже вона з дитячою гордістю.
«Покатаємо, Дашенька, наступного разу як заскочимо, покатаємося обов'язково», – тиснемо ми ручку усміхненій дитині на інвалідному кріслі.
Дорога, блокпост, усміхнений «азовець», що впізнав авто, пропускає його, вже не питаючи пароль. Безтурботний, спітнілий від спеки Маріуполь. Бетонка. Дорога на Київ.
Про війну не можна розповісти так, щоб люди її відчули і зрозуміли. Війну можна тільки побачити, пропустити крізь себе ці зруйновані будівлі, розмови бійців про бойових зіткненнях, поспілкуватися з людьми, які живуть у прифронтовій зоні. Відчуйте той страх за ймовірний розвиток подій, за тих, хто живе на лінії удару. Усвідомте ненависть до ворога, який зробив все це. І тоді всередині народжується в сотий і тисячний раз тільки одна думка – ворог не повинен дійти до мирних міст. Маріуполь не повинен стати таким, як Широкіно. Київ не повинен стати таким, як Широкіно. Дніпро не повинен стати таким, як Широкіно. Так, жителям цих мирних міст це здається нереальним, але, приїхавши на передову і побачивши все своїми очима, усвідомивши ту міць, яка є у ворога, і як вона може падати на мирні українські міста, ти розумієш – це може статися. Тому що ворог – на нашій землі, і, треба визнати, він сильний.
А значить, живучи тихим і спокійним життям, відвідуючи бари і ресторани, стежачи за прем'єрами нових фільмів у кінотеатрах, ми не повинні забувати про допомогу тим, хто охороняє це мирне життя. Поки ворог на нашій землі – війна триває. Не забувайте про це.
petrimazepa.com
