Люди звикають до всього, навіть до війни. Вчаться безпомилково розрізняти вид пострілів, вибухів і локацію прильотів. І іноді тільки трохи змінюють вираз обличчя, коли чують черговий "бах", продовжуючи йти своїм шляхом вулицями обстрілюваного міста.
Віта Яковлєва про міські реалії з Харкова - напередодні Дня закоханих.
Звичайний харківський ранок із звичайним ракетним обстрілом України. У нас все почалося о 4-й ранку, коли з Білгорода фігачили з С-300. Щось вибухало, горіло, і несамовито вила сирена.
Світло в когось було, у когось ні. Як і вода із опаленням. Веселощі тривали кілька годин. Народ романтично писав у місцевих пабліках, що серед зими повернулося літо. Як і тоді, до 10 прильотів щоночі.
Вранці харків'яни вже пішли на роботу, коли з'ясувалося, що ракети знову летять. Багато й по всій Україні. На цю тему бабусі у тролейбусі вели світські розмови.
- Прямо зараз летять ще, – каже одна.
- І що тепер до лікарні не їхати? А мені ще в магазин треба, – відповідає інша.
На вулиці знайомі під час зустрічі питали один одного: "Як вам сьогоднішній ранок? А ніч?". Людей, до речі, у місті багато. Кудись треба всім. Бо хоч ці вже неабияк і заї... дістали, життя триває. Є робота, побут, обов'язки. Усю війну вдома чи у схованці не просидиш.
Мені треба було вранці терміново зробити ксерокс документів на лічильник, бо майстрів лише три на все місто, а вона обіцяла прийти сьогодні до обіду.
Їду. Коли читаєш у пабліках, що куди летить, страшніше, ніж коли ти на вулиці чи з людьми. Картина вже не виглядає такою похмурою. Як сказала продавчиня у магазині, вдома вночі було страшніше, ніж зараз на роботі. Хоча гримить і сирена виє однаково.
Мені головне було, щоб біля метро не відключили світло, інакше ксерокс не працюватиме. Не відключили, працював. Поки стояла там, знову кудись прилетіло. До цього вила сирена, але люди на неї не реагували.
Коли гримнуло, змінилися лише обличчя. Але всі спокійно продовжували робити свої справи. Тільки один чоловік сказав, що треба якнайшвидше додому – у нього щось там несправне працює від світла, якщо відключать, буде проблема.
Від радості, що світло поки що є, вирішую ще здати свої аналізи, на яких за війну розорюся. Тому що за графіком їх здавати завтра, але завтра може не бути світла, а сьогодні воно є, і один день погоди не робить. Іду, здаю. Там теж чуємо сирену, обговорюємо, хто має світло.
Дитина років семи, яка одразу сказала медсестрі, що уколів не боїться, заспокоювала нас: "Тьоті, не бійтеся, скоро наші їх виженуть". Звісно, дитинко, без варіантів.
Загалом я встигла все. Хоча рано-вранці мама мені суворо заборонила кудись їхати, адже майстер у такій ситуації може і не прийти. Але потім у них у передмісті відключили світло, тому не було зв'язку, і мені не довелося їй брехати. Коли вже дісталася будинку, мама нарешті додзвонилася.
До мене прийшла сусідка, дивимось новини, ракети ще летять. "Не думай нікуди йти!" – каже мама.
Оскільки я вже все зробила, їду додому.
- Не чую, що ти кажеш, але сиди вдома.
- Звісно, я вдома, - чесно відповідаю мамі. І не брешу! Дякую мобільним операторам, що іноді у нас поганий зв'язок. А то брехати батькам некрасиво якось.
Майстер за лічильником, звичайно, прийшла, ми все зробили. Каже, що якщо домовилася з людьми, то незручно руйнувати їхні плани. Ось щиро, я навіть не сумнівалася, що вона прийде. Це Харків. Вона дуже зраділа, що в нас є світло, бо за іншою адресою працювали з ліхтарем.
І найзворушливіше - біля метро вже продають серця до 14 лютого. Коли гримнуло, дівчинка саме купувала таку іграшку.
Розплатилася і пішла, притискаючи до себе велике рожеве серце. Народ зараз не дуже усміхнений, але на неї дивилися та посміхалися. Та хрін вам, а не зляканих харків'ян! Ми вже плануємо свято кохання відзначати. Добрий привід, до речі.
Віта Яковлєва, Харків, InfoKava
