Крилаті ракети повітряного базування Х-55. З початку повномасштабного вторгнення Росія активно використовує їх для обстрілів українських міст. Серед жертв – мирні мешканці. «Схеми» (проєкт Радіо Свобода) наводять докази, що це – ті самі ракети, які офіційний Київ 23 роки тому віддав Москві у кількості 575 штук, разом з 11 важкими бомбардувальниками.
Журналісти розшукали у державних архівах угоду, яку в 1999 році підписали прем’єр-міністри України та Росії – Валерій Пустовойтенко та Володимир Путін. Та знайшли в додатках до угоди перелік серійних номерів крилатих ракет, переданих Кремлю в обмін на погашення газових боргів.
«Схеми» співставили ці серійні номери з тими ракетами Х-55, які армія РФ запускала проти України з початку повномасштабної війни. І вже виявили щонайменше з десяток збігів.
Хто тоді, наприкінці 1990-х підтримав та просував домовленості з Росією про передачу ракет? Чи тиснули зі США? Та чи всі уроки з тих помилок винесли Україна та західний світ?
У науково-дослідному інституті судових експерти, у тому числі, ідентифікують типи та траєкторію ракет, які Росія запускає по Україні. Наприклад, на його території зберігаються уламки і вцілілі російські крилаті ракети повітряного базування Х-55. На деяких уламках номер затерті.
Експерти інституту помітили, що приховують номери лише щодо цього типу ракет, і пояснень не мають. Припускають – щоб уникнути ідентифікації.
Чи обстрілює Росія Україну тими самими ракетами Х-55, які Київ передав Кремлю у 1999 році?
Одні медіа писали, що це не так, інші стверджували – «обстрілюють», але обґрунтовували тільки інформацією від українських розвідників, без наочних доказів.
«Схеми» їх знайшли.
У квітні 2023 року українські сили протиповітряної оборони збили на Київщині ракету Х-55. Видання «Військовий кур’єр» опублікувало її фото. На ньому видно номер з тринадцяти цифр. У квітні 2023 року українські сили ППО збили на Київщині ракету Х-55
Її під порядковим номером 298 журналісти виявили у списку з номерами ракет, які Київ передав Москві майже чверть століття тому. Ця Х-55 – під номером 298 у списку переданих у 1999 році ракет.
В архіві «Схеми» розшукали угоду про передачу стратегічних бомбардувальників Ту-160, Ту-95МС і крилатих ракет, яку уряди України та РФ підписали у 1999-му, з яким йшов список з номерами.
Це стало наочним доказом – Кремль обстрілює українців ракетами, які офіційний Київ раніше передав Москві.
Одна з ракет прилетіла прямо на садибу під Києвом.
«Я почула вибух, ми прокинулись, і потім вже сусідка подзвонила, що в нас горить на городі, хотіла бігти гасити, а зять кричить: «Куди гасити? Викликайте поліцію!». Я викликала поліцію, ми підійшли нагору, побачили, що воно горить. Так близько не підходила», – згадує киянка Ірина.
Тепер ця Х-55 зберігається на території уже згаданого інституту судекспертиз у Києві. Як і ще одна зі списку переданих. Ракета впала в озеро на Київщині. Це сталось у січні 2023 року.
Наприкінці 2022-го частина російської ракети влучила у квартиру в житловому будинку, почалась пожежа. За даними правоохоронців та за розповідями самих мешканців, тоді загинула жінка.
«Летить ракета, а мій малий на балконі вискакує і кричить: «Щось летить!». Ніхто ж не очікував… І вона влітає туди. І – бабах! Там тоді загинула жінка», – розповідає мешканка будинку Ніла.
«На кухню залетів найбільший шматок. Розміром як автомобіль Smart, не менше. Два поменше лежали поруч. Як автомобільні двигуни, такого діаметра. Від людини нічого не залишилося… Пішли пожежники, рятувальники з ношами – і вийшли з порожніми ношами. Збирати нікого було там», – згадує інший мешканець Олексій.
Це також була Х-55, і її номер «Схеми» знайшли у списку переданих до Росії ракет.
Інша Х-55, яку Київ також віддав Москві, прилетіла в одне з міст на Київщині. Ракета пошкодила багатоквартирний будинок. Тоді повідомили про постраждалу дитину – дівчину доставили в «Охматдит».
«Дуже сильно грюкнуло, так конкретно. Ми далеко звідси живемо. І навіть у нас все деренчало, вікна деренчали. Я думала, що це десь дуже близько до нас збили ракету. Біля під'їзду лежала купа цегли. І фотографії з самої квартири – просто стінки немає», – розповідає мешканка цього міста Аліна.
Поступово журналісти вирахували більше десятка ракет з того самого списку, переданого Росії.
Один із останніх прикладів – у червні 2023 року на Хмельниччині сили української ППО збили ракету Х-55. Доступ до уламків отримав журналіст Саймон Островський і поділився зі «Схемами» матеріалами. Її номер – також у списку переданих у 1999-му Києвом до Москви Х-55.
Хоча цим ракетам близько тридцяти років, Росія почала запускати їх по території України під час повномасштабного вторгнення. І часто вони не несуть вибухової частини. У Генштабі ЗСУ раніше наголошували, що Росія «виснажує українську систему протиповітряної оборони ракетами Х-55, які не несуть вибухонебезпечної бойової частини». Ці ракети, стверджують у відомстві, попри те, що не оснащені вибуховою речовиною, є небезпечними «через свою кінетичну енергію і залишки палива, що вибухають».
– По-перше, вони вже застарілі, точність в них набагато гірша, ніж в нових крилатих ракетах, – каже головний судовий експерт Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Олександр Висікан. – Росія застосовує все, що може. Нові ракети потребують часу на виробництво. А якщо їх (Х-55 - ред.) достатньо велика кількість, то будуть пускати всі.
8 жовтня 1999 року тодішні прем’єр-міністри України Валерій Пустовойтенко та Росії Володимир Путін підписали угоду – на суму 275 мільйонів доларів. Відповідно до неї Україна передала за газові борги Росії вісім бомбардувальників Ту-160, три Ту-95МС і 575 ракет Х-55. Також Україна зобов’язалась передати сотні одиниць обладнання для літаків і ще 24 двигуни різних типів.
У свою чергу Росія, відповідно до угоди, зобов’язалась компенсувати загальну вартість переданого «у рахунок платежів по заборгованості «Нафтогазу України» перед «Газпромом».
– Можете розповісти, в чому була необхідність передачі ракет та літаків? – запитав журналіст у Валерія Пустовойтенка, який на той момент був прем’єр-міністром України і підписував угоду.
– Я по телефону інтерв’ю не даю. Дякую за запитання, – відповів він.
На наступний дзвінок Пустовойтенко уточнив, що нічого не буде пояснювати ані по телефону, ані на камеру.
– Я коментарів не читаю і не даю ніяких інтерв’ю, – сказав Пустовойтенко.
– А можете коротко пояснити, чим це рішення було обумовлено? – запитав журналіст.
– Ні.
Хоча інтерв'ю Валерій Пустовойтенко журналістам все ж іноді дає. Наприклад, у 2019-му, після окупації Криму він просував ідею посилення відносин з Москвою.
«Ми в Європі нікому не потрібні. Без відновлення економічних відносин з Росією ми не зможемо розвиватися далі абсолютно», – казав Пустовойтенко.
Подавав документи щодо затвердження угоди про передачу озброєння Борис Тарасюк. У 1999-му – міністр закордонних справ, нині – постійний представник України при Раді Європи, працює у Страсбурзі.
У пояснювальній записці Борис Тарасюк тоді обґрунтовував: «Угода мала дати відчутний позитивний економічний ефект для України».
У документах згадується, що українська сторона під час перемовин з Росією наполягала на тому, щоб розрахунок за ракети та літаки був не в рублях, як просили в РФ, а в доларах.
«Схеми» запитали у Тарасюка про передачу Х-55 та бомбардувальників, на що він сказав, вказавши на зайнятість, що «коротко пояснити не зможе», бо «це тема серйозна, вона не може бути так похапцем висвітлена».
На наступні дзвінки та лист Тарасюк також не відреагував, як не надали відповідь і у його офісі.
Один із тих, хто також погодив угоду з Росією – Анатолій Кінах, у 1999 році – перший віцепрем'єр-міністр. Нині очолює Український союз промисловців і підприємців (громадська неурядова організація - ред.).
Анатолій Кінах тоді надсилав лист до міністрів з проханням погодити угоду.
«Я працював в п'яти урядах, так сталося, і на всіх посадах, був обраний 5 складів парламенту, і ще був секретарем РНБО. Візував і підписував тисячі документів. Я несу персональну відповідальність за свою державу. Незалежно від свого статусу. Ніс, несу і буду нести, щоб ви не ставили більше мені таких запитань», – сказав Кінах.
Свій голос «за» передачу ракет Москві віддав і Сергій Тігіпко, тодішній віцепрем'єр з питань економіки.
Станом на 2022 рік він – один із найбагатших людей України воєнного часу, за версією Forbes.
Тігіпко на лист журналістів щодо передачі ракет не надав пояснень.
Схвалив угоду і Олександр Кузьмук, тодішній міністр оборони України. Нині він – радник командувача Сил територіальної оборони ЗСУ.
– Ракети Х-55 йшли разом з бомбардувальниками, більше вони ніяк використовуватися не могли, у складі Збройних сил вони вже не стояли. Потім діяв договір 1997 року, який, в тому числі, передбачав військово-технічне співробітництво. Тому на той час про ризики ніхто й не казав, – сказав Олександр Кузьмук у коментарі «Схемам».
– Ви не передбачали у цьому загрози? – запитав журналіст.
– А як у 1999 році можна було це передбачити, коли щойно почав діяти договір 1997 року?
– Чому, на вашу думку, цей договір не спрацював?
– Підступність можна передбачити, що вона існує і колись спрацює, але не в такій мірі.
«Договір 97 року», про який згадує Кузьмук – це Договір про дружбу і співробітництво з Росією. У ньому зазначено, що «сторони, відповідно до положень Статуту ООН, поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів». Згадка про цей договір – на першій сторінці угоди про передачу Х-55.
– Чому все ж таки цей договір не спрацював? – запитав журналіст у керівника Головного управління з питань зовнішньополітичної діяльності Адміністрації президента України (1996–1999 роки) Володимира Огризка.
– Тому що Російська Федерація – це та країна, яка не бачить інших рівними собі. Мовляв, «ми кращі, ми вищі, ми розумніші. Всі інші нас не розуміють, але нас це не хвилює, тому що ми знаємо, що ми все одно стоїмо на щабель вище, ніж будь-який інший європеєць».
– Але наслідків для РФ за те, що вона порушила цей договір, немає, так?
– Росія порушила всі можливі і неможливі міжнародно-правові угоди, стороною яких вона була.
Володимир Огризко у 1996–1999 роках – керівник Головного управління з питань зовнішньополітичної діяльності Адміністрації президента України
Ще один документ на який спираються в угоді щодо передачі ракет – про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Це договір між СРСР та США, відомий під назвою СТАРТ-1, або СНО-1, який Київ згодом також підтримав. В угоді щодо передачі ракет також є згадка про договір про скорочення стратегічних наступальних озброєнь
– Був варіант не віддавати ці ракети Російській Федерації? – запитав журналіст у старшої дослідниці центру Белфера Гарвардської школи ім. Кеннеді Мар'яни Буджерин.
– Був варіант, абсолютно. Тобто, так, можна було на цьому наполягти, оскільки ядерні боєголовки до цих ракет вже давно були вивезені, ще до 1996 року. Вже коли боєголовки ядерні були вивезені, залишилися самі тільки ракети. Можна було наполягти, що за СНО-1 йде скорочення. Скоротити пропорційно ці бомбардувальники, ракети, а решта – наполягти, що це залишається в Україні.
– Стратегічна авіація і Х-55 підпадали під міжнародні зобов’язання про їхню ліквідацію? – запитав журналіст «Схем» в Юрія Костенка, який у 1999 році був заступником голови комітету з питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки Верховної Ради.
– Ні, ні! Не підпадали.
Більше того, за словами ексдепутата, оскільки ракети Росії передали в обхід парламенту, тобто без ратифікації, «це – державна зрада».
– Є виключний перелік повноважень президента, як і виключний перелік повноважень парламенту. Не має права президент, прем’єр-міністр чи будь-який міністр від імені України передавати комусь щось, що стосується загальнонародної власності. Ядерна зброя – це загальнонародна власність, – додав Костенко.
У документах «Схеми» знайшли пояснення тодішнього міністра закордонних справ Тарасюка про відсутність ратифікації. Оскільки угода, писав міністр, спирається на інший договір – про скорочення стратегічних озброєнь – а він вже ратифікований, то передачу Х-55 «доцільно затвердити рішенням Кабміну».
Критики цієї угоди вважають, що ракети і літаки передали Росії за безцінь. Вартість озброєння – зазначав тоді у пояснювальній записці міністр Тарасюк – «визначена на політичному рівні». На думку Кінаха, вона була занижена у 10 разів.
Підтримав тоді передачу ракет від Києва Москві і Ігор Діденко, представник «Нафтогазу України». За його словами, ці домовленості начебто були узгоджені зі США.
«Найголовніше, наскільки я розумію, що Кучма не давав добро на це все, поки він не узгодив з Клінтоном», – сказав Діденко.
Підтримав тоді передачу ракет від Києва Москві і Ігор Діденко як представник «Нафтогазу України».
– Чим обумовлена передача важких бомбардувальників, ракет Х-55 у 1999 році від України до РФ? – запитав журналіст у колишнього дипломата Володимира Огризка.
– На нас тиснули з двох боків – Америки і Росії. І це була вимога американців, щоб ми передали цю зброю росіянам. Це була одна з умов, що ми стаємо членами міжнародного співтовариства. Бо погрожували економічними санкціями і багатьма іншими бідами. А тоді економічна ситуація була жахливою, – розповів Огризко.
Чи справді зі США погоджували цей процес?
Про це «Схеми» запитали у Стівена Пайфера. Він був послом США в Україні у рік укладання угоди про передачу ракет до Росії.
«Я пам'ятаю, що у 1999 році український уряд повідомив нас і зробив публічну заяву про те, що вони передадуть певну кількість цих бомбардувальників назад до Росії. Це було зроблено, відповідно до договору «Старт», і Україні не потрібно було отримувати згоду від Сполучених Штатів. З нашого боку, ми були прихильні до того, щоб бомбардувальники були знищені або розібрані на частини. Однак те, що зробили українці, відповідало умовам договору. Я можу зрозуміти, що українці, можливо, бачили економічну вигоду в такому передаванні. Проте я не чув про жодну угоду з президентом Клінтоном щодо цього», – сказав Стівен Пайфер, який у 1998-2000 роках був надзвичайним і повноважним послом США в Україні.
– Ні ліквідація стратегічних бомбардувальників і ракет Х-55, ні передача їх до Росії не були вимогою Заходу? – запитав журналіст в колишнього заступника голови парламентського комітету з питань ядерної безпеки Костенка.
– Так. Але не так треба формулювати – не «вимога Заходу», а те, що не було це в українському законодавстві проведено рішенням українського парламенту. Оце головне. Знаєте, ми ж – незалежна держава, ми ж говоримо про демократію, про незалежність. Спробуйте ви в якійсь країні сказати, приїхати: «Ану віддай». Ну як на вас подивляться?
На думку Стівена Пайфера, тиску з боку США не було.
– Ми хотіли бачити, щоб Україна дотримувалася зобов’язань, а саме – знищити усі стратегічні наступальні сили зі своєї території до кінця 2001 року. До того часу в Україні не мало залишитися жодних бомбардувальників типу Ту-95 та Ту-160.
Чи Україна не усвідомлювала безпекових ризиків? Незадовго до угоди про передачу ракет та бомбардувальників в Києві лунали застереження щодо ймовірного замаху Кремля на територіальну цілісність України.
«Ті, хто сьогодні намагається поставити питання щодо повернення Севастополя, вони мають розуміти, що, у тому числі, такі підходи можуть призвести до військового зіткнення з усіма наступними драматичними наслідками», – казав у 1999 році Олександр Разумков, на той момент перший заступник секретаря РНБО.
А ось що напередодні, у 1997 році, говорив президент України Леонід Кучма американському очільнику Біллу Клінтону.
«Ми сьогодні маємо справу з Росією під керівництвом Бориса Миколайовича (Єльцина, президента РФ – ред.), але в майбутньому може з’явитися інший лідер з абсолютно відмінною політикою. Взаємини між НАТО та Україною є попередженням для всіх. В інтересах Європи мати незалежну Україну», – йдеться у розсекреченій стенограмі з зустрічі.
Українській еліті наприкінці 1990-х не вдалося в повній мірі скористатися можливостями ядерного роззброєння.
А договір про дружбу з Росією, де були запевнення у дотриманні територіальної цілісності України і який ліг в основу угоди про передачу крилатих ракет та бомбардувальників, не допоміг громадянам України. Він був порушений у 2014-му, з окупацією Криму Росією.
А вже 2022 році Кремль почав використовувати передані Києвом ракети проти України і її громадян. Результат недалекоглядного рішення тодішньої української влади, яке спиралося більше на фінансову складову, а не загрозу незалежності країни.
За матеріалами Сергія Андрушко та Кіри Толстякової, Радіо Свобода
