Кремль на шляху до катастрофи. Павло Баєв

Росія почала вторгнення в Сирію наприкінці вересня 2015, відразу після виступу Путіна на Генеральній асамблеї ООН. На перший погляд сирійська кампанія Москви здається квапливою імпровізацією; не виникає відчуття розумного планування або обережної оцінки ризиків.

Однак, ця інтервенція була підготовлена попередніми експериментами і традицією Москви використовувати військову міць як інструмент політики. Парадоксальним чином, інтервенція відзначає як продовження політики Росії на Близькому Сході, заснованої на маніпулюванні конфліктами, так і відмову від обережного маневрування, метою якого було використання помилок США. У прийнятті рішень щодо цієї ризикової операції Москва керувалася комбінацією прагматичних розрахунків і емоційних реакцій.

Шлях до Латакії

Першою точкою відліку для аналізу поточних операцій є історія радянського військового втручання в Сирію, що сягає корінням перевороту 1970 року, внаслідок якого до влади прийшов Хафез Асад. Асад дав СРСР право облаштувати військову базу в Тартусі в обмін на масштабну допомогу. Під час сирійської війни з Ізраїлем у 1973 році СРСР організував потужний повітряний міст на сирійську територію (за два тижні постачалося до 3 750 тонн припасів), а також морський міст (транспортний корабель Ілля Мечников був потоплений ізраїльськими ВМС). Допомога СРСР Асаду була значною, але все ж не зрівняється з підтримкою, яку Захід надав її противникам, включно з Ізраїлем.

Щоб розпочати нову сторінку у відносинах з Сирією у 2005 році Путін погодився списати 75% боргу Дамаска перед СРСР (на суму $13 млрд.) і уклав нові комерційні контракти на постачання зброї. Але після того, як Ізраїль висловив заперечення, Кремль скасував доставку тактичних ракет і комплексів С-300. З початку громадянської війни в Сирії Кремль знову збільшив поставки зброї режиму Асада і не вимагав від Дамаска негайної оплати.

Прийти на допомогу другові-диктатору в 2012-2013 роках було ризикованим кроком, але Путін вірно підрахував, що танки й артилерія дозволять режиму протистояти повстанцям. До цих підрахунків додавалася рішуча мотивація боротьби з революціями. Це вигідно Кремлю, оскільки авторитарний корумпований режим Путіна і сам постійно перебуває під загрозою зростання внутрішнього невдоволення. Ще однією мотивацією підтримки Асада стала переконаність, що це зробить російського лідера головним борцем з революцією. Російський президент відрепетирував це звернення, виступаючи перед ООН 28 вересня. Але не менш важливо, що Путін явно сприймає сирійське вторгнення як частину боротьби за виживання режиму Асада.

Атакувати підтримуваних Заходом повстанців, які загрожують повалити «легітимну» сирійську владу для нього не менше, а, можливо, і більш важливо, ніж боротьба з ІДІЛ. Саме тому заклик Обами про необхідність «стратегічної корекції» не був почутий у Москві. Путін вважає кожного сирійського повстанця терористом, що дуже спрощує повітряну кампанію – і робить її абсолютно безнадійною.



Як саме в Москві ухвалювалося рішення щодо вторгнення в Сирію, з точністю реконструювати неможливо (хоча можна припустити, що глухий кут у Донбасі був значущим фактором).

Але технічну підготовку явно було проведено за кілька тижнів, так що початок повітряної кампанії застав більшість учасників сирійської війни зненацька. Спочатку в Путіна були підстави вважати свої дії успішними, оскільки відносно незначне використання сили призвело до величезного політичного резонансу і зробило Росію «незамінним» гравцем у питанні вирішення конфлікту.

Проте, цей успіх виявився короткочасним і після першого відносно гладкого місяця бомбардувань Кремль зрозумів, що доведеться діяти більш активно, принаймні, щоб підтримати ентузіазм усередині країни.

Перша катастрофа

Російське вторгнення протягом восьми тижнів тривало без видимих втрат – до 24 листопада, коли турецький F-16 збив бомбардувальник Су-24, який порушив кордони повітряного простору Туреччини; після цього вертоліт Мі-8 було втрачено під час рятувальної операції.

Цей «удар у спину» від Туреччини розлютив Путіна, але воєнна відповідь РФ на інцидент підвищує ризик катастрофи в найближчому майбутньому. Зокрема, Москва відрядила в Сирію додаткову ескадрилью Су-30, щоб усі російські бомбардувальники супроводжувалися винищувачами. На базу в Латакії відправлена найсучасніша (яка не пройшла випробувань) С-400 «Тріумф», що розширило сферу впливу російської ППО. Все це збільшує ймовірність людської помилки; крім того, ремонт і постачання припасів на погано екіпіровану базу також можуть стати проблемою.

Після того, як був збитий Су-24, Росія навмисно збільшила число атак по селах туркоманів і силах підтримуваної турками Вільної сирійської армії; її ставлення до «супутних жертв» залишається байдужим. Це, безперечно, призведе до зростання кількості незадоволених Москвою; відповідно, зростає і ймовірність теракту на російській базі в Сирії або нападу на конвої, що прямують до Тартуса або з нього.

Складно сказати, що стане наступною проблемою російської інтервенції – випадкове повітряне зіткнення, аварії з технічних причин або теракт, оскільки ймовірність всіх трьох подій дуже висока. Але зрозуміло інше – відповідь Москви буде напевно спрямована не туди, буде непропорційною і набагато перевищить межу допустимого ризику.

Продовження існування режиму Асада не обов'язково означає перемогу. Тому відсутність значущих результатів примушує російське керівництво збільшувати масштаб вторгнення, незважаючи на те, що солдатів для наземної операції Москва відправляти, як і раніше, не хоче. Але парадокс полягає в тому, що, чим масштабніша повітряна операція, тим складніше її підтримувати. На відміну від СРСР у 1973, Росії в 2015 дуже складно налагоджувати повітряний і морський мости в Сирію – РФ знадобилися вісім турецьких кораблів для того, щоб організувати необхідні поставки. Навіть якщо ми відкинемо ймовірність того, що Туреччина перекриє Босфор і Дарданелли, стає ясно, що логістика – головна слабкість цієї операції, в якій не передбачені ні чітке визначення перемоги, ні план відступу.

Росія вважає всіх, хто бореться проти Асада, ворогами, які підлягають авіаударам (тоді як Хезболла, яку підтримує Іран, під це визначення не підпадає). «Принципова» позиція Москви не робити відмінності між «поганими» і «хорошими» терористами не дає Путіну жодної моральної переваги. Напевне, вона робить спроби Франції таінших членів очолюваної США коаліції домовитися з РФ не тільки безнадійними, але і контрпродуктивними.

Російська інтервенція веде до зростання невдоволення в різних сирійських громадах, таким чином, збільшуючи поле для вербування терористичних і екстремістських мереж. Вона також створює приводи для приєднання до таких мереж усередині Росії, передусім – на Північному Кавказі. Погано спланована інтервенція не лише створить проблеми РФ, але і буде підбадьорювати ісламських радикалів, таким чином посилюючи тих, хто поширює хаос і жорстокість на Близькому Сході.

Павло Баєв на НВ