Росіяни, які їдуть в Україну, щоб сховатися від власного режиму, нерідко потрапляють в одну і ту ж пастку. Вони за інерцією продовжують думати, що вони вдома. І що їм потрібно цей самий будинок якось облаштовувати, - пише Павло Казарін для Крим.Реалії.Це майже хрестоматійна історія. Спершу з Росії приїжджає політичний активіст: ходить на телеканали, скаржиться на Кремль, викриває Путіна. А потім, помаявшись від неробства кілька місяців він, занудьгувавши, починає говорити різне. Наприклад, з'ясовувати: «на» або «в». «Україна» чи «Окраїна». Наступати на мозолі і сипати сіль на подряпини. Давати поради країні і людям, які в ній живуть.
Проблема тільки в тому, що цих порад ніхто не просив. І вони виглядають особливо безцеремонно. Якщо б в якості нової батьківщини була обрана Португалія – модель поведінки емігранта напевно б відрізнялася. Але в тому й особливість України, що за зовнішніми ознаками – починаючи з архітектури міст і закінчуючи виразами облич – вона часом досить сильно нагадує Росію. Ось, напевно, хтось із приїжджих і плутає. А, переплутавши, вирішує, що покликання України – стати «кращою Росією». І що його власна роль у цьому процесі – всіма силами допомагати Києву переродитися в ту саму «Better Russia».
І те, що з Росії в Україну приїжджають люди ліберальних поглядів, нічого не змінює.
Справа в тому, що в Росії є два підходи до Україні. Один – це прокремлівський, в рамках якого незалежна Україна можлива лише у форматі УРСР. Тобто підконтрольна, слухняна і повністю у фарватері. Щоб князь Володимир, Богдан Хмельницький, пісні протяжні, фрикативне «г», ситна кухня, хитрість і шароварна добродушність.
За зовнішніми ознаками Україна часом досить сильно нагадує РФ. Ось, напевно, хтось із приїжджих і плутає
Інший підхід – ліберальний. У ньому Україна – це такий собі демократичний Ноїв ковчег, у якому ні елліна, ні іудея, а лише лібералізм, вільні вибори і повна відмова від колективних ідентичностей. В обмін на це Україні обіцяють приплив мізків, капіталів і сто тисяч років безтурботного щастя. І Україна в цей момент старанно підшукує евфемізм, який позбавив би її від необхідності лаятися вголос.
Тому що Україна не намагається стати «кращою Росією» – вона намагається стати Україною. Вона не збирається підлаштовуватися під еміграцію – тому що вважає, що повинен адаптуватися той, хто переїжджає. Зрештою, тут переконані, що у російського суспільства був шанс побудувати Росію мрії. Якщо він не реалізований, то наївно сподіватися побудувати Росію-мрію з України, та ще й руками українців.
А тому не варто давати поради з приводу української історії і ставлення до неї. Тому що будь-які міркування про те, що українські націоналісти не тягнуть на роль інтегральних героїв, упруться в питання про те, чи тягне на цю роль в самій Росії підкорювач Кавказу генерал Єрмолов. Можна запитати у Рамзана Ахматовича Кадирова. Або, можливо, тягне на роль ідеального пам'ятника герой балканських воєн і затятий націоналіст генерал Скобелєв? Більше того – навіть у літературі немає згоди: у Федора Михайловича одна половина зібрання творів – це сльозинка дитини і гуманізм, а друга – антисемітизм і чорносотенство.
Не варто дорікати Києву і за перехід від концепту «Великої Вітчизняної» до «Другої світової». Тому що Україна сьогодні намагається як мінімум домовитися про власне минуле в межах своїх власних кордонів. До недавнього часу виходило так, що є Україна + 1. В ролі цього самого «плюс один» виявлялася Галичина – історія цих земель не вписувалася в термін «Велика Вітчизняна», тому що починалася в 39-му, а не в 41-му.
Не треба розмов про братні народи. Українці і росіяни – близькі народи, з великим багажем спільно нажитого майна. Але не братські. Тому що в самому цьому слові занадто великий емоційний компонент. Який дуже погано поєднується з проведенням агресивної війни.
Україна цілком може бути укриттям для тих, хто готовий втекти з Росії і від Росії. Але гостьовий статус дає не тільки права – він до того ж накладає ще й обмеження. Ті самі, якими ми себе сковуємо, приїжджаючи в гості до друзів в іншу країну.
Головне не забувати про те, що Україна – це інша країна.
Павло Казарін - НВ
Автор Slon.ru та ведучий телеканалу ICTV, оглядач Крим.Реалії
