Власне, вперше я з ним познайомилася через мою маму – вона була викладачем української мови та літератури і, бувало, їздила на різні семінари, творчі зустрічі та літературні декади. Там і познайомилася з Олесем Гончаром, який, як вона розповідала, справляв враження раз і назавжди: розумний, інтелектуал і… чимось надламана людина, незважаючи на всю наближеність до влади, обласканість нею і популярність. Вона запам’ятала його прекрасним оповідачем, який міг тримати будь-яку аудиторію скільки завгодно, не розкриваючись при цьому сам, дуже привабливим і красивим чоловіком, незважаючи на вже досить зрілий вік. І приголомшливо талановитим письменником, що володіє величезним словниковим запасом – не було, здавалося, українського слова, значення якого він би не знав. Зустрічі вчителів з Гончаром були дуже цікаві і важливі і залишилися в маминій пам’яті назавжди.
Як виявилося, і в моїй теж. Тому що з того часу я перечитала практично все, що написав Гончар, і читаю-перечитую досі. В юності я знаходила в його книгах романтику, любов, душевність, ставши дорослішою, виявила, що твори його філософічні і глибокі, а іноді – просто пророчі.
Він дуже довгий час був моїм улюбленим письменником. Не Лев Толстой, не модний тоді Достоєвський, навіть не дуже улюблені Хемінгуей і Ремарк – Гончар панував в моїй душі. Можливо, саме завдяки йому в моєму житті донбаської школярки з’явилося розуміння разючої, пронизуючої душу краси українського слова, я стала відчувати унікальність українського характеру. А ще – я вчилася писати так, як він: без зайвої барвистості і зайвих окрас, простою, лаконічною мовою.
Словом, коли прийшла пора вступати до Одеського університету, на вступних іспитах через Гончара я ледь не отримала… двійку і не вилетіла прямо з іспиту!
Голова приймальної комісії, викладач російської мови з філфаку… не буду називати її ім’я, можливо, її вже немає в живих, запитала мене на іспиті з російської літератури:
– Ваш улюблений письменник?
– Олесь Гончар, — бадьоро відгукнулася я. – «Прапороносці», «Берег любові», «Тронка», «Бригантина», «Собор»… – я була готова перераховувати далі і навіть переказувати по багато разів читані мною книги.
– Стоп-стоп! – невдоволено перебила мене викладач. – Це український письменник. А ваш улюблений, я питаю?
– Так Гончар ж і улюблений, — здивувалася я. – Хіба важливо, чий він? Він кращий!
– А чому в вступаєте на російське відділення? Ось і йшли б на українське, якщо він ваш улюблений, — вже зло почала обривати мене педагог.
– Але хіба має значення, куди я поступаю і те, який письменник мені подобається? – не могла зрозуміти я, вчорашня школярка.
… Мені поставили четвірку – за Гончара, оцінку знизили на бал, хоча викладач хотіла, щоб мене взагалі відправили з іспиту за те, що не перейнялася духом великої російської літератури. Але їй, на щастя, не дозволили це зробити.
А потім Гончар приїздив до університету. Але я його не побачила, бо лежала в лікарні. Мені взагалі щастило на хвороби в дні приїзду цікавих людей в наш вуз – доля така. Тому я так і залишилася – його читачем. Останній раз я тримала його книгу в руках – перед Новим 2018 роком. Це була «Твоя зоря» – про життєві дороги, про духовність, про любов…
Олеся Гончара треба читати. Не з примусу – за велінням душі. Читати і прямо чути живий голос України, відчувати не показний, а внутрішній, справжній патріотизм.
Мені здається, що, незважаючи на те, що Гончар досяг всього, що може досягти письменник в державі, у нього був великий особистий конфлікт з тим суспільством, в якому він жив – це відчувається в його творах, нехай навіть витриманих в тодішньому радянському дусі. Але письменник і людина Олесь Гончар не втратив честі, совісті і ніколи не брехав в своїх творах. І завжди був українським патріотом. Дивно, я зовсім не відчуваю, що сьогодні – цілих 100 років від дня його народження – він наш сучасник.
