Коли Україна святкувала 30-річчя незалежності, окупований Донецьк мовчки спостерігав, тоскно згадуючи, яким було місто всього лише сім років тому, які грандіозні свята влаштовувалися і як їх відзначали - широко і вільно, без натуги і переконання самих себе, що "все добре, прекрасна маркіза, все добре, все добре"...
Дончанка, яка покинула місто в 2014, їздить туди, по можливості - там живуть близькі. Оскільки поїздки трапляються не так часто, є змога порівнювати з тим, що було і як стало. І серце болить - блискуче європейський місто поступово спускається кудись вниз, вниз... Спочатку мегаполіс перетворився на звичайне велике місто, потім він втратив своє яскраве обличчя... Це як п'яничка: начебто ще все більш-менш, але руйнівна недуга помітна...
Кожен раз, приїжджаючи в Донецьк, наполегливо шукаю прикмети знайомого мені європейського міста. І знаходжу їх з кожним роком все менше. Місто втратило лиск і запорошилося, обросло травою - таке враження, що воно пнеться здаватися колишнім з останніх сил.
І, начебто, все працює: кінотеатри, ресторани, вузи, їздить транспорт, але все одно відмінності дуже видно. У культурі поведінки, наприклад. Не пригадаю, щоб в транспорт заходили з пивом в пластикових склянках, щоб з ранку було стільки міцно напідпитку людей. Щоб ходили з сигаретами по громадських місцях, щоб з п'яти перехожих, у яких питаєш дорогу, четверо були «під мухою».
Зараз Донецьк нагадує мікс з з совка і 90-х: черги, хабарі, всілякі піонери, рублі, стихійні ринки, де продають непотрібні речі прямо з газет. І гасла, гасла про суперреспубліку, про те, як діди воювали. Все упереміш з рекламою. А якщо вірити назвам магазинів, то десь тут є кисільні береги і течуть молочні ріки. Ви тільки уявіть, супермаркет «Амстор», навпроти донецького цирку тепер називається «Моloко». Так, так, саме така літерація - з латинською «L», що вже викликає іронічну посмішку: як же так? Ви ж ненавидите все західне, у вас тут скріпи з усіх щілин, і раптом не просто «молоко», а «моlоко»! Куди ваш погляд не впаде - ви побачите цей напис. Він просто величезний, видно здалеку. Смішать і інші назви магазинів, особливо, якщо ти знаєш, що на їх місці були гіпермаркети до війни, і вивіски просто змінили. Наприклад, замість «Епіцентру» в Макіївці тепер «Галактика». Правильна назва, адже, все що навколо цієї «галактики» - чорна діра, з якої дуже складно вирватися і неможливо нормально існувати.
Рекламних бордів набагато менше, ніж у нас, зате пропаганди - хоч завались. А телевізор краще не включати - суцільний потік пліток, вигадок і нічого, що можна назвати журналістикою.
Знаєте, з чого складається випуск новин? Хвалебні оди Росії, багато гидоти про Україну і про Захід, а потім про процвітання "молодої народної республіки". А з квітучого там зараз тільки амброзія в людський зріст. Причому по всіх дев'яти районах Донецька.
У соціальних мережах донеччани розділилися з цього приводу на два табори: одні пропонують самим купити мотокоси і прибрати амброзію, від якої просто загинаються люди з алергією. Мовляв, самі, білоручки, вийдіть і приберіть, а не скигліть тут. Інші, протестують і пишуть, що платять податки, комуналку і займатися цим не повинні. А поради такі давати можуть тільки раби справжні. Уже, мовляв, і так самі прибирають донеччани місто, латають дороги, траву рвуть, під'їзди ремонтують. Що вони не терпіли і не череда, і треба відстоювати свої права, не бути лохами. І замість салютів і концертів нехай Пушилін Денис Володимирович (керівник цього анклаву, хто не знає), забезпечить двірників бензопилами і косами.
Але невдоволення так і залишається в соцмережах і не виходить на площі. Страшно. Можуть розстріляти. Знайомі жартують вже, що хочуть в ту країну з телевізора, про яку розповідають, адже дійсність кардинально відрізняється від казок. І ще є достатня кількість, думаю, третина жителів реально вірять в увесь цей телевізійний бруд, маючи доступ до Інтернету при цьому. То вони свято вірили в референдум, потім в праймеріз, після якого закінчилася б стрілянина і закликали бігти голосувати «за мир», як вони говорили. І зараз вони бачать, що стріляють саме «укропи», хоча в 20-ти метрах від їхніх будинків стоять блок-пости, вириті окопи, відбувається ротація військових, які ходять вільно по селищах з автоматами напереваги, запускають дрони від житлових будинків, їздить військова техніка.
На початку війни люди приходили на ці блокпости говорили приберіть. Ніхто їх не слухав. Ще дивувалися російські солдати: «Ми їх обстрілюємо, а вони біля будинків квіточки садять, дивні якісь»...
В освітній системі на окупованій території зараз теж багато дивного і вражаючого. Як сказала одна дамочка: «Повертайтеся, у нас тут кожен дурень вчиться в університеті». Ні дякую. Ми не дурні.
В Донецький національний університет приймають всіх підряд, хто платоспроможний, природно. На першому курсі стаціонару в групі вчаться ті, хто тільки закінчив школу і ті, хто вийшов з-за парти 10-15 років тому. Такий розкид у віковій категорії першокурсників не спостерігався ніколи раніше. Люди, які при Україні, в силу своїх інтелектуальних здібностей, навіть за хабар, не могли потягнути навчання в інституті або технікумі, тепер, прихопивши потрібну суму, стають студентами. Навіть якщо за плечима кілька ходок на зону і наколки на все тіло, - welcome в Донецький гірничий технікум ім. Абакумова.
А ще в Донецьку не соромляться студенти говорити про хабарі на іспитах. Голосно, на весь автобус, щоб всі чули. Не люблю, коли розмовляють голосно про особисте по мобільному в транспорті, в принципі. Але, коли це ще роблять демонстративно, спеціально, взагалі викликає внутрішній протест, який переростає в бунт. Я завжди роблю зауваження таким пасажирам. У Донецьку не стала зраджувати своїм принципам. У 42-й маршрут автобуса зайшла симпатична дівчина. Добре одягнена, з якісним макіяжем і манікюром, з дорогим мобільником. Уже розмовляла по телефону, і логічно було б закінчити розмову, адже місць вільних в салоні не було. Але, ні, вона продовжувала базікати.
Все б нічого, але вона так голосно говорила, що весь автобус став мимовільним слухачем. Минуло десять хвилин, ніхто не робив зауваження. Напевно, всім було цікаво слухати, як студентка "Донецького національного університету" здавала літню сесію. Особливо, як вона «дякувала» викладачці, адже на іспиті просто «тупила», за її словами.
У неї округлилися очі, коли я посміла ще голосніше зробити зауваження: «Дівчино, ви тут одна їдете в автобусі? Мені нецікаво слухати, що ви не спотворені інтелектом і як ви даєте хабарі викладачам! Ось це якість освіти в республіці! Я в шоці!" Підтримав один пасажир, інші просто промовчали... Студентка розмовляти по мобілці не перестала, але значно знизила децибели.
...Ну, не виходить в Донецьку бути весь час смиренною, обурююся, займаюся троллінгом, як ви знаєте, це така форма соціальної провокації. А як не тролити те, що неможливо в касі банку зняти готівку з картки? Як це - банкомата немає в фінансовій установі? Як не знаєте, де найближчий банкомат? Охоронець просто знизував плечима, мовляв, не знаю, у нас так. І я з піснею на виході з банку: «Ех, добре в країні радянській жити... Так, бабусі? А раніше були банкомати на кожному розі, куди поділися?» А пенсіонери в черзі витріщивши очі стояли, як зачаровані, так і не зрозумівши моєї іроніі. Чи побоялися зрозуміти.
Але є люди, які все розуміють, вони також шукають у натовпі адекватні обличчя і намагаються висловитися на наболілі теми. Поруч зі мною в автобусі сиділа жінка, яка почула голосну розмову по телефону, сказала: «Знаєте, ця бабулька весь час голосно говорить. Минулого разу ми слухали, як вона здавала аналізи. І взагалі, ви помітили, які обличчя у людей навколо? Жодного розумного обличчя. У нас рівень культури впав до плінтуса, хоч в театри і ходять. Такого раніше не було. У що перетворили Донецьк ці діячі? В смітник. Тут тепер різного наброду стільки! Навіть за радянських часів місто розвивалося, а тепер застій. Розумієте? І навіть не застій, в відкат назад, у 90-ті».
Ми поговорили і помахали одна одній на прощання. Вона явно була щаслива заговорити з нормальним випадковим зустрічним. А ще розповіла кумедний випадок, як її знайомий, який встановлює сантехніку, провів власне соцопитування в одному з районів Донецька. Оскільки він багато спілкувався з мешканцями багатоквартирних будинків, за родом своєї діяльності, то ставив ненав'язливо їм питання: як їм живеться в Донецьку, чого вони хочуть? Так ось, більшість тих, з якими він спілкувався заявили, що дістало це свавілля, і вони з нетерпінням чекають, коли все закінчиться і повернеться Україна... Звичайно, це не може бути маркером, що вказує на стовідсоткове загальне бажання, але як один з дзвіночків, один з натяків на те, що є там люди проукраїнські, і прозрілі, є. Вони втомилися виживати в страху і брехні, і вони чекають повернення України. Чекають. Це безсумнівно. Що б не повторювала їхня пропаганда.
Діна Татаринцева, з Донецька
