Чудовий письменник і дуже незручна для можновладців людина - це про Володимира Галактіоновича Короленка. який, як і всі найкращі і талановиті, був переведений в розряд «російських письменників».
Але якби запитали самого Володимира Галактіоновича, йому було б важко відповісти. Швидше за все він би назвав себе просто літератором, життя якого почалася і закінчилася на українських просторах, а найскладніша і пікова її частина пройшла в Росії і Радянської країні.
Народився Володимир Галактіонович Короленко в 1853 році Житомирі, який входив тоді до Волинської губернії. Сім'я була шанована і незвичайна на ті часи. Освічений і дивний, за поняттями місцевого чиновництва, глава сім'ї - батько майбутнього письменника, який був повітовим суддею: людина, яка не брала хабарі, що становлять невід'ємну частину життя чиновника, і співчувала «низьким масам» - простим людям, які зверталися до нього за справедливим судом. Освічена і витончена мати, що приділяла дуже багато уваги дітям.
Володимир Короленко ріс в змішаній родині: батько українець, мати - полька. Це чудова сім'я: батько походив із старовинного козацького роду, коріння якого йшли в Миргород, до козацького полковника Івана Короля. А сестра діда по батьківській лінії була бабусею академіка Вернадського.
У своєму великому автобіографічному творі «Історія мого сучасника», який довгі роки був моєю настільною книгою, він розповідав, як важко було жити з таким родоводом в тодішньому суспільстві, які образи і приниження доводилося переносити, і не тільки у вигляді шепоту за спиною. Він згадував, скільки разів його переслідували за те, що він ніколи не зараховував себе до «великоросів», не бажаючи зраджувати обидві свої пригноблені національності. У ранньому дитинстві він розмовляв польською і українською мовами, і тільки в гімназії навчився російській - там по-іншому було говорити заборонено під страхом різок.
Ця книга навчила мене уважно вчитуватися в спогади сучасників будь-якої епохи, знаходячи в них правду тогочасного життя.
Коли Володимиру було 15 років, велика родина Короленка осиротіла: помер батько. Під опікою, тепер уже вдови, Евеліни Йосипівни, крім Володимира, залишилися старший син Юліан, молодший - Іларіон і дві дочки - Марія і Евеліна. Була ще одна дочка, Олександра, але вона померла зовсім маленькою. У цей час вони жили в Рівному, куди отримав переклад батько майбутнього письменника. Весь тягар життя великої родини впав на плечі матері.
У Рівному Короленко побачив величезну різницю між тим, як живуть забезпечені люди, і ті, у кого немає ніякої перспективи - або бідні зроду, або ті, що втратили все в житті з якихось причин. Світ злиднів і відособленості від суспільства був цікавим, гострим і щемливо болючим для душі - хотілося допомогти цим людям, але допомогти було неможливо.
У ці роки, найімовірніше, і народжувався Короленко-письменник. Це було накопичення спостережень, запам'ятовування всього, що оточує. Через роки це виллється в зворушливі і гіркі новели і документальні записи, які ляжуть в основу роману «Історія мого сучасника» - підсумкової книги письменника.
Сина, що вже підріс, мати відправила вчитися в Санкт-Петербург: їй дуже хотілося бачити його інженером, професія ця вважалася дуже шанованою, мати докладала воістину героїчні зусилля до того, щоб діти отримали гідну освіту. Короленко поступив до Санкт-Петербурзького технологічного інституту, знаменитої «Техноложки», де з цікавістю починає навчатися і займатися активною громадською діяльністю. Але матеріальні негаразди змушують його залишити інститут і піти на роботу. Втім, зіграла свою роль і його неблагонадійність: розумний і спостережливий, талановитий, гострий на язик студент не надто подобався університетському начальству, і йому не давали ніяких поблажок і відстрочок в оплаті навчання. Попрацювавши трохи коректором, Короленко знаходить вихід: він вступає до Петровської академіії - навчального закладу лісового та сільського господарства в Москві. Там було і легше вчитися, і платили стипендію. Але... підвело виховання. А вихований він був у цілком революційних і демократичних традиціях, які дісталися від батька - непідкупного і суворого до неправедних світу цього. Участь в студентських заворушеннях була непростима, і Короленко був виключений з інституту і висланий в Кронштадт під нагляд поліції.
Після закінчення заслання хлопець стає студентом заново - бажання мати освіту не покидало його. На цей раз він обрав Гірничий інститут, знову в Петербурзі. В цей же час він вперше намагається опублікувати своє літературний твір - «Записки шукача», але невдало. Салтиков-Щедрін, якому, в журнал «Вітчизняні записки», направив свій рукопис початківець-літератор, відмовив у публікації.
Розпочавши революційну діяльність, Короленко вже не бачив свого життя без неї. З Гірничого інституту він теж був виключений - за підозрою і засланий до Вятської губернії, в глухе село Березовські Починки, де побачив все гірке і непривабливе життя російського селянства, тужливу долю жінок і дітей. Все це він потім практично документально описував в своїх чудових новелах, повістях, нарисах, оповіданнях, яких залишив безліч...
Революційна діяльність - суд - заслання - так виглядало в цей період життя письменника, яким він поступово ставав. Після закінчення чергового заслання йому дозволили оселитися в Нижньому Новгороді, де пройшли 10 найактивніших років його життя. Він почав публікуватися. Про нього заговорили письменницькі кола, критика і читачі. А після публікації повістей «Сліпий музикант», «Сон Макара» і «В поганому товаристві» (ми всі знаємо цей твір як повість «Діти підземелля») стало ясно: в літературу прийшов чистий, незамутнений і, головне, вільний талант. Його література була документальна і публіцистична, його спостереження - точні і жорсткі. Письменницькі, журналістські та людські якості Короленка зробили його приголомшливо популярним, з ним стали рахуватися навіть його тюремники - влада. При цьому він був противником насильства і боровся за права євреїв в Росії, що вважалося владою вкрай небажаним. Але він був людиною, яка хотіла справедливості в усьому.
Всі ми використовуємо вираз «Людина створена для щастя, як птах для польоту», але мало хто знає, що його автор - Володимир Галактіонович Короленко. До речі, він - один з небагатьох літераторів, яких все життя, і після смерті теж, називали ім'ям-по батькові.
У 1900 році він повернувся в Україну і облаштувався тут вже до кінця життя. У Полтаві, в краях своїх пращурів. Був надзвичайно шанований у місті. Жив не багато, навіть бідно, і були випадки, коли невідомі доброзичливці ставили під двері його будинку мішки з борошном - в подарунок, для сім'ї і помічників.
Дуже поважав дітей. Саме так - поважав. Він навіть свої книги писав в розрахунку на дітей, вважаючи, що якщо твір зрозумілий дитині, він має право на життя, тому що читання починається в дитячому віці.
В музеї Короленка в Полтаві розповідають, що він любив влаштовувати в своєму будинку ялинку для бідних дітлахів і придумував різні розваги. Наприклад, йому в кабінет закидали вудку і загадували бажання. А він там нанизував на гачок подарунок, і бажання виконувалося. І найсуворішим секретом було те, що про всі дитячі бажання дізнавалися заздалегідь, а подарунки купувалися задовго до свят...
Революцію 1917 року Короленко не прийняв - він вважав, що "Основна помилка Радянської влади - це спроба ввести соціалізм без свободи... Соціалізм прийде разом зі свободою або не прийде зовсім". Вождь пролетаріату, його тезка Володимир Ленін, його не любив, вважаючи вискочкою, шкідливим мрійником і не проти був, щоб Короленко або виїхав з країни, або посидів у в'язниці за свою критику влади - Короленко залишався завжди вірний собі.
Залишилася якась загадка в його смерті: чи то організм не витримав, то чи все ж хтось допоміг піти - цього ніхто так і не дізнався. Але зате відомо, що в грудневий день, коли його ховали, а це було напередодні нового 1922 року, жодна людина з величезного натовпу проводжаючих в останню путь чудового письменника не наділа шапку, незважаючи на сильний мороз...
Володимира Короленка треба глибоко вивчати в школах і вишах. Гуманістичні ідеали цього письменника, його прагнення до суспільства справедливості - не дарма його називали «моральним генієм» - сучасні і сьогодні. І пора його повністю повернути Україні. Хоч і пройшла частина його життя в Росії, родом він з України: тут народився, жив, творив. Тут знайшов свій вічний спочинок, значить, повинна бути і справжня пам'ять.
© Олександрина Кругленко, InfoKava.
