Чорнобильська аварія є одним з найбільш жахливих прикладів того, яку небезпеку може представляти собою ядерна енергетика, якщо її не тримати під постійним контролем. Однак сама аварія могла б обернутися набагато більш жахливою, якби не дії трьох осіб.
Напевно, всі чули, що після аварії на АЕС у Чорнобилі важку радіоактивну воду з-під реактора відкачали пожежники, і про цей героїчний вчинок стало відомо самим широким верствам громадськості. Але мало хто знає, що перш, ніж відкачати воду, її потрібно було злити з міцного бетонного боксу, в якому вона перебувала. А як це зробити? Адже випускні люки перебували під товстим шаром радіоактивної води. Була й ще одна небезпека.
Після аварії, коли був збитий вогонь, реактор почервонів. Він виявився як би в підвішеному стані, маючи під собою так званий басейн-барбатер, який в результаті руйнувань трубопроводів охолоджувальної системи наповнився водою. Щоб обмежити вплив радіації зверху, як вже відомо, реактор запломбували гігантської пробкою з піску, свинцю, доломіту, бору та інших матеріалів. А це – додаткове навантаження. Витримає її розпечений реактор? Якщо ні, то вся споруда впаде у воду. А тоді? Ніхто і ніколи в світі не давав на таке питання відповідь, що може статися. А тут його дати потрібно було негайно.
Знадобилося терміново дізнатися про кількість води в басейні, встановити її радіоактивність, вирішити, як відвести її з-під реактора. У найкоротші терміни ці питання були вирішені. Сотні пожежних машин брали участь у цій операції, відводячи воду у спеціальне безпечне місце. Але заспокоєння не настало – вода в басейні залишалася. Випустити її звідти можна було тільки одним шляхом – відкрити дві засувки, які були під шаром радіоактивної води.
Читайте на Infokava.com: Сьогодні в Україні вшановують пам'ять ліквідаторів аварії на ЧАЕС
Якщо до цього додати, що в басейні-барбатері, схожому на величезну ванну після аварії, була непроглядна темрява, якщо підходи, що ведуть до нього, вузькі і також темні, а навколо високий рівень радіації, то стане зрозуміло, на що повинні були йти люди, яким належало виконати цю роботу.
Вони зголосилися самі – начальник зміни Чорнобильської станції Борис Баранов, старший інженер управління блоком турбінного цеху номер два Валерій Беспалов і старший інженер-механік реакторного цеху номер два Олексій Ананенко.
Ролі розподілилися так: Олексій Ананенко знає місця засувок і візьме на себе одну, другу покаже Валерію Беспалову. Борис Баранов буде допомагати їм світлом.
Операція почалася. Всіх трьох одягнули в гідрокостюми. Працювати довелося в респіраторах.
Наводимо розповідь Олексія Ананенко:
– Обдумали заздалегідь все, щоб не баритися на місці і вкластися в мінімальний час. Взяли дозиметри, ліхтарі. Нам повідомили про радіаційну обстановку як над водою, так і у воді. Пішли по коридору до басейну-барбатеру. Темрява непроглядна. Йшли в променях ліхтарів. В коридорі теж була вода. Де дозволяв простір, рухалися перебіжками. Іноді пропадало світло, діяли на дотик. І ось диво – під руками заслінка. Спробував повернути – піддається. Від радості аж серце тьохнуло. А сказати нічого не можна – у респіраторі. Показав Валерію іншу. І у нього піддалася засувка. Через кілька хвилин почувся характерний шум або плескіт – вода пішла.
Повернувшись, Олексій Ананенко дав інтерв'ю радянським ЗМІ. Не було й жодних ознак того, що цей чоловік отримав смертельну дозу радіаційного отруєння. Але нікому з сміливців не вдалося уникнути своєї долі.
У багатьох джерелах зазначено, що Олексій і Валерій померли через десять днів в одній з московських лікарень. Борис прожив трохи довше. Всіх трьох ховали в щільно запаяних цинкових трунах. Однак у газеті «Праця» в 1986 році писали інше.
Кілька місяців потому було встановлено, що розплавлена лава дійсно могла підпалити реактор. Так що ці троє, майже напевно, врятували життя сотням тисяч людей по всій Європі. Але про їх жертві практично ніхто не знає...
За матеріалами: ap-pro.ru
