«Коли мені буде вісімдесят п’ять…» – вірш, який бере за душу

Чудові вірші двох поетів про кохання. Першу частину написала Віра Сергіївна Бутко, вірш називається "Спогад". Другу частину дописав Вадим Зінчук.

Марина Корнева
Автор Марина Корнева - Журналіст
1 хв читання

ОНА:

Когда мне будет восемьдесят пять,
Когда начну я тапочки терять,
В бульоне размягчать кусочки хлеба,
Вязать излишне длинные шарфы,
Ходить, держась за стены и шкафы,
И долго-долго вглядываться в небо,
Когда все женское,
Что мне сейчас дано,
Истратится и станет все равно –
Уснуть, проснуться, или не проснуться.
Из виданного на своем веку
Я бережно твой образ извлеку,
И чуть заметно губы улыбнутся.

© Вера Бутко

ОН:

Когда мне будет восемьдесят пять,
По дому буду твои тапочки искать,
Ворчать на то, что трудно мне сгибаться,
Носить какие-то нелепые шарфы
Из тех, что для меня связала ты.
А утром, просыпаясь до рассвета,
Прислушаюсь к дыханью твоему,
Вдруг улыбнусь и тихо обниму.
Когда мне будет восемьдесят пять,
С тебя пылинки буду я сдувать,
Твои седые букли поправлять,
И, взявшись за руки по скверику гулять.
И нам не страшно будет умирать,
Когда нам будет восемьдесят пять…

© Вадим Зинчук

Поділитися статтею
Журналіст
Журналіст InfoKava. Пише про актуальні події в Україні та світі.
Коментарів немає

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *