Здобувши перемогу у Другій світовій війні, західні політики почали створювати держави загального добробуту з поширюваними на всі верстви населення системами охорони здоров'я та освіти, пенсіями та соціальними послугами.З не такої вже легкої подачі тепер не імперіалістичних Сполучених Штатів європейські імперіалісти почали зносити «юніон джекі» (британські прапори – НВ) і триколори (французькі прапори - НВ). Цей процес був не тільки затяжним, але і кривавим. Проте, рік у рік, один за іншим народ брав владу до своїх рук.
Маленька група високомотивованих людей просувала ідею втілення незвичайної мрії – мрії про союз європейських країн, про федеральну Європу. Вони розглядали цей союз як можливість покінчити зі століттями європейських воєн, і досягли свого. Щоправда, лише частково – союз було створено, однак не федеральний.
Здавалося, ці зміни продиктовані волею народу. У Британії Вінстон Черчілль програв повоєнні вибори своєму ж заступнику - скромному і відданого Клементу Еттлі. Одного разу Черчілль дозволив собі зверхній випад у бік Еттлі, зазначивши, що лідер лейбористів не просто скромний, «для скромності у нього є всі підстави». Але згодом цей скромний політик скромно зробив величезне соціальне зрушення. Всюди, зокрема і в Сполучених Штатах, процвітали профспілки, які брали участь у визначенні значної частини економічної політики.
Поштовх до подібних змін відбувався здебільшого з боку лівих політиків, проте реформи багато в чому були підтримані і правоцентристськими силами – особливо християнсько-демократичними партіями в Європі, чия ідеологія переплітається з соціальним вченням католицизму. Тоді реформи проходили, як прийнято сьогодні казати, «зверху-вниз»: вони визначалися і реалізувалися урядами, а також великими державними інститутами, укомплектованими технократами.
Європейські популісти непогано себе почувають
Коли член уряду Еттлі Дуглас Джей написав, що «джентльмен з Вайтхолл (загальне позначення британського уряду, що походить від однойменної вулиці в Лондоні - НВ) краще розуміє, що добре для людей, ніж вони самі», ніхто не закликав до його відставки. Тоді вважалося, що політики і бюрократи існують для того, щоб дати людям те, що їм потрібно, зробити їхнє життя повноціннішим і безпечнішим.
Під час недавньої конференції Фламандської академії Бельгії (Royal Flemish Academy of Belgium) письменник Ян Бурума зазначив, що поствоєнний «консенсус» більше не діє. Він мав на увазі, що консенсус щодо пріоритетності розвитку соціального забезпечення і сильних держав (а в Європі до цього додавався рух до більш тісної інтеграції між країнами), який підтримували правоцентристські та лівоцентристські сили, більше не працює.
Бурума вважає, що цей консенсус почав підгнивати» ще в 80-ті роки, і асоціює це з діяльністю адміністрації американського президента Рональда Рейгана і прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер. Згодом він посилився з колапсом комуністичних режимів і поширенням антиколективістських настроїв.
Сьогодні поствоєнний консенсус остаточно розвалюється, вважає Бурума, «неолібералізм заповнив вакуум, створивши для окремих людей величезні багатства на шкоду ідеалу рівності», а «зростання популізму правого спрямування відображає відроджену тугу за чистими національними громадами без домішок іммігрантів та інших меншин».
Як на мене, то «неолібералізм» не сильно пояснює те, що відбувається сьогодні з західними економіками. Навіть після деякого скорочення витрат, вони все ще витрачають величезні суми на державну медицину, освіту, пенсії і соціальний захист. Наприклад, у США видатки на державну медицину (так звана Obamacare) призвели до зростання державних витрат на охорону здоров'я. У багатих країнах Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) видатки на охорону здоров'я в 2010-2014 роках – тобто, в період економії – виросли ще більше, хоч і на якийсь 1%. Хіба неолібералізм не мав призвести до обрізання державних витрат?
Проте, досить значна частина державних витрат дійсно потрапляє через бюрократичну систему охорони здоров'я та освіти до приватних підрядників. Через низку причин існує упередження, що приватні підприємства працюють ефективніше. Колективістське переконання в користі організованої праці як для суспільства, так і для працівників, виразно згасло, як і профспілки.
Ще більш правдиво те, що Євросоюз потрапив у справжню біду. Його економіка все ще слабка, його кордони, відкриті Шенгенською угодою 1995 року, закриваються під тиском зневірених мігрантів.
Пани та пані в парламентах просто не розуміють, що відбувається. Такі часи - ідеальний грунт для розквіту популізму. У США підняли голову праві: у списку республіканців лідирує магнат, що торгува нерухомістю. Популісти посилились і в Європі.
Європейські популісти непогано себе почувають у багатьох країнах. Національний Фронт у Франції, за опитуваннями, випереджає всі партії на недільних місцевих виборах. У Нідерландах, за опитуваннями, лідирує анти-мусульманська Партія Свободи. В Італії в опитуваннях перше і третє місця посідають дві популістські партії – Рух П'яти Зірок і Ліга. У Польщі, найуспішнішою з посткомуністичних країн, до влади прийшла популістська партія, яка вважає і Росію, і ЄС ворогами істинної Польщі.
Поствоєнне прагнення позбутися залишків імперіалізму мало на увазі, що нові незалежні країни сформують уряди, здатні реагувати на бажання народу. Що люди будуть підштовхувати їх до того, щоб піднімати стандарти життя і працювати більш-менш ефективно й чесно.
Замість цього від Африки до Близького Сходу слово «уряд» виступає синонімом слів «авторитаризм» або «корупція», частіше – і того, й іншого. Викликані цим бідність і часті війни призвели до потоку мігрантів в Європу. Голландський економіст Ерік Шлоккарт, який виступав на поствоєнній конференції в Брюсселі, сказав, що «ніхто не вірить, що міграція припиниться. Неможливо перетворити Європу в острів благополуччя в океані бід».
Що ми можемо зробити?
Насправді, чимало.
Ми можемо почати з того, щоб серйозно ставитися до зміни клімату і чинити тиск на тих, хто забруднює атмосферу. Ми повинні працювати над тим, щоб зупинити поширення зброї масового знищення, перемогти жорстокий джихадизм, підтримати громадянські суспільства, допомогти країнам, що розвиваються очистити уряди і реформувати економіку, досягти домовленості з Росією щожо Сирії та України, підтримати громадян у тому, щоб вони відповідали за свої дії та вибір.
З цих питань праві і ліві могли б прийти до поствоєнного консенсусу. В них політичні рухи могли б знайти оновлене джерело енергії. Те, що нам нічого боятися, крім страху, невірно: приводів для побоювань у нас предостатньо. Але нам залишається тільки підібратися і прийняти груддю всі виклики, які так щедро кидає нам в обличчя XXI століття.
Джон Ллойд на НВ
