
Я тут днями в Фейсбуці начиталася про одну активістку мелітопольського Антимайдану, яка відзначилася в Москві. Ну, ви ж знаєте, вони постійно туди їздять, беруть участь в якихось істеричних шоу і доводять, яка у нас злобна фашистська хунта і як погано ми живемо. Так погано, що нещасні українці розраховуються в маршрутках… сіллю. Ну так, саме тією, артемівською, чи то пак, бахмутською чи ні, все-таки артемівською, оскільки підприємство так і зветься «Артемсіль». Дивне висловлювання прихильниці «русского міра» викликало досить відчутний веселий ажіотаж в українському сегменті соцмереж, а я подумала, що це чудова нагода розповісти про те, де у нас видобувають цю саму сіль – нашу, як виявилося, за словами антимайданної активістки, валюту. З чим, як не дивно, можна і погодитися – це розуміли ще чумаки, які ходили по сіль до Криму. До речі, їх шлях, той самий Чумацький шлях, йшов якраз по Дикому полю…
В Україні соляні копальні здавна були в Солотвині на Закарпатті, в Рівненській області, в Слов’янську, де її випарювали з місцевих ропних озер і під Бахмутом. Самі по собі ці родовища теж мають дуже цікаву історію, але сьогодні ми будемо говорити про Соледар – так називається маленьке містечко в 16 кілометрах від Бахмута-Артемівська.
Колись якийсь шалений полум’яний революціонер перейменував селище, яке носило милозвучну назву Брянцевка, в Карло-Лібкнехтово, а ще пізніше і взагалі непідйомно для вимови – місто Карлолібкнехтовськ. З цим страшезним ім’ям людям довелося жити до самого початку 90-х років. З того часу місто носить ім’я Соледар, що, в цілому, відповідає істині, оскільки саме в цих місцях розташовані одні з найбільших в світі покладів кам’яної солі на Землі. І, відповідно, підприємство з її видобутку. Ну і місцева залізнична станція, природно, називається Сіль.
Оскільки мені так часто доводилося про них писати і з професіоналами-солевидобувниками розмовляти, що я вже думаю, що просто зобов’язана розповісти. Ну і, зрозуміло, крім вугільних і ртутної шахт, я була і в соляній, від відвідування якої залишилося враження захоплення і якогось умиротворення.
«Сіль землі» – так, висловлюючись урочисто, можна назвати шахти державного об’єднання «Артемсіль», і це не буде перебільшенням хоча б тому, що такого великого родовища, як розташоване у тому числі і прямо під містом Соледаром, немає у всьому світі. За підрахунками геологів, родовище можна розробляти ще мінімум тисячу років: за 135 років видобутку солі промисловим способом видобуто всього… трохи більше 2 відсотків запасів! Божественний подарунок людям!
«Артемсіль» – це кілька шахт, де видобувається сіль промисловим способом. Офіційно висловлюючись, видобувається мінерал галіт – всім відомий натрій хлор, який потім на фабриці переробляється (розмелюється), перетворюючись в сіль.
Щоб потрапити в виробки, потрібно спускатися від 120 до 400 метрів – шахти різної глибини. Я спускалася на глибину 280 метрів. Кліть йде швидко, і якщо людина хоча б трохи налаштована романтично, то може відчути, як повз неї проносяться, ні, не сотні – мільйони років, бо сіль в надрах – залишки стародавнього Пермського моря, яке котило води на юній Землі ще 250 мільйонів років тому.
Величезні склепіння мерехтять космічними відблисками. Незважаючи на мізерне освітлення, у виробках добре видно. Зізнаюся, я тоді зробила те, що, за моїм спостереженням, роблять всі відвідувачі соляних штолень: лизнула стіну. Вона виявилася солоною – і тут можна було б поставити смайлик.
Виробки не такі, як в звичайних шахтах, — вони широкі, дуже високі і дають приємне відчуття простору. Висота соляної виробки – 30 метрів, ширина – 17 метрів. Сіль видобувається спеціальним комбайном. Машина невелика, але потужна.
Поступово вгризаючись в напівпрозорий, який стає білим при дробленні, пласт, комбайн йде в глибину виробок, яких тут ціла розгалужена мережа, що становить у сукупності майже 200 кілометрів. Якби можна було побачити ці розгалуження зверху, то вони б могли нагадувати «ромашку» – розходячись у різні боки, вони пов’язані між собою. В одну зміну працюють близько тридцяти людей – видобуток солі йде виключно механізованим способом. Під землею розташовані і гаражі, і техніка, і ремонтні майстерні. Все діє злагоджено, спокійно і здається навіть неквапливим. Проте, за зміну видобувається вельми значна кількість солі.
Один комбайн протягом п’яти хвилин видобуває 5 тонн солі, яка тут же відправляється на солефабрику. Там її подрібнюють і відправляють в фасувальний цех, де фасують і, в уже звичному нам вигляді відправляють споживачам. Багато років ми знаємо Артемівську сіль: біла упаковка і сині літери, бренд, відомий у всьому світі.
У шахті легко дихати, саме тому тут в одній з невикористовуваних виробок побудували спелеосанаторій, де в усі часи з хорошим результатом лікувалися люди з захворюванням легень.Сіль – продукт, без якого не може існувати людина. Це відомо всім. Але вона потрібна і для різних технологічних процесів у виробництві, без неї не буде існувати харчова промисловість – діапазон застосування всім відомої хімічної сполуки NaCl величезний. Тому видобуток солі ведеться безперервно.
«Артемсіль», для міста Соледара – це головне підприємство, яке дає роботу, заробітну плату, підтримує міську і має свою соціальну сферу. Для міста Бахмута, якому підпорядковується Соледар, «Артемсіль» – одне з містоутворюючих підприємств, надійний партнер у всіх міських починаннях. Єдино чого варто побоюватися, так це спроб довести до банкрутства і приватизувати стратегічно важливе підприємство, що із завидною регулярністю хитромудрі ділки намагаються зробити останніми роками. Але, на мій погляд, таке підприємство – це загальнонародне надбання, яке не може належати нікому, крім держави.
Незважаючи на близькість до фронту, «Артемсіль» працює, і працює справно. Принаймні, не погіршилася якість, знову нарощуються обсяги, дефіциту солі в країні не спостерігається.
Але «не сіллю єдиною…» Так, не тільки хліб і сіль потрібні людям. «Артемсіль» – одне з небагатьох державних промислових підприємств України, а може, і єдине, яке потрапило в книгу рекордів Гіннесса – за підйом в гірничих виробках повітряної кулі. Але цілком може потрапити туди і за іншими параметрами. Наприклад, прямо в виробках, під землею, під мерехтливими склепіннями, в солі вирубана… церква. І служба тут йде, і навіть вінчання були. Правда, широким масам церква недоступна: рудник №1 – діючий, тут йде технологічний процес. А на руднику №3 – своя «родзинка»: зал, де багато разів проводився концерт симфонічного оркестру під назвою «Соляна симфонія». Акустика залу, за визнанням музикантів, приголомшлива, а незвичайність самої ситуації приносить небувалі за силою відчуття. Облаштований спеціальний туристичний маршрут – в «Артемсолі» одними з перших в Донецькій області свого часу освоїли промисловий туризм. А ще тут роблять гарні світильники з солі, які, як підтверджують дослідження, благотворно діють на організм.
Я тоді, під час своєї поїздки на соляну шахту, вивезла, з дозволу моїх супроводжуючих, шматок солі кілограм в п’ять ваги і притягла додому. Він і зараз у мене є – як пам’ять про те, наскільки давня і багата наша земля.
© Олександрина Кругленко, InfoKava
некомерційний проект
Фото – з архівів ДП “Артемсіль” і автора.















