Журналіст Віта Яковлєва продовжує вести свій харківський щоденник, розповідаючи про людей, які перебувають у прифронтовому місті.
У подруги у травні померла бабуся. Для своїх 85 трималася молодцем. Не без того щоб тиск скакав – у кого він не скаче в такому віці? Воно й у молодих у прифронтовому Харкові часто підвищується. Але загалом бабуся трималася стійко. А згодом інфаркт.
Через тиждень від проблем із судинами помер її зять. Він був молодший, але теж літня людина. І також стрес зіграв свою роль. Обох забирали до лікарні на швидкій. Подруга розповідала, що там зараз дуже багато людей похилого віку з інфарктами та інсультами. Начебто і не на війні гинуть люди, але якби не вона, вони б ще жили. Тому що повітряна тривога по кілька разів на день, сидіння у ванні – це найбезпечніше місце у квартирі на 6 поверсі, і нічні звуки прильотів нікому здоров’я не покращують.
Літні люди – це зараз одна з найбільш незахищених категорій українців. З одного боку, вони “найбагатші” – пенсії отримують регулярно. На відміну від багатьох молодих, хто залишився без роботи, а отже, і без зарплати. З іншого – на скільки вистачає цих кілька тисяч за нинішнього зростання цін? А заробити вони вже не можуть – роки…
Знайомі волонтери багато історій розповідають про людей похилого віку на війні. Часто такі, що не заплакати не вийде. Один самотній дідусь повісив на двері своєї квартири календар. І відзначає щодня, щоб сусіди знали: він прожив ще один день, який наближає нас до перемоги.
Волонтери познайомилися з цією парою випадково. Запитали, що їм потрібне з їжі. Нічого, кажуть, у нас все є. Все – це, як потім з’ясувалося, пачка крупи, 2 картоплини, морквина та цибуля. А коли їм привезли продукти, то всі просили волонтерів забрати половину великої капусти. Вони стільки не з’їдять, а допомога, у тому числі капустою, потрібна багатьом людям похилого віку.
Цей дідусь залишився сам на Салтівці. Дружина теж поїхала. І забрала з собою всі його документи та банківську картку, на яку приходить пенсія. Коли їй додзвонилися, образилася, що з нею грубо розмовляли… Дідусь спочатку відмовлявся їхати з дому, але вмовили. Наразі він у лікарні, далі допоможуть кудись влаштувати – він після інсульту погано ходить.
Я сама можу розповісти ще багато таких історій. Але розповім ще одну, яка мене сильно вразила. У вагон метро входить дуже літній дідусь у білому костюмі та модельних туфлях. Пересувається важко – вік. Тому повільно сідає і намагається віддихатися.
Весь вагон уважно дивиться на нього. Все-таки дуже ошатний одяг для метро в прифронтовому місті. Дідусь віддихався, правильно зрозумів наші погляди і урочисто промовив: “Я тепер завжди так ходжу. Якщо раптом щось трапиться, хочу виглядати пристойно”.
Ні, дідусю, з вами не повинно нічого трапитися. Нам ще перемогу треба дочекатися та як слід її відсвяткувати. Саме ваш білий костюм буде дуже доречним з такого приводу.
