Якщо взяти за аксіому відоме твердження «кожен народ має ту владу, на яку заслуговує», то перед нами закономірно постає цілком логічне, проте не надто приємне питання: на якій соціальній основі досі тримається система владного блюзнірства в Україні?
Цинізм політичних режимів (і соціальних систем загалом) сучасної доби полягає насамперед у відносній доступності інформації про форми й методи диктату. У численних телепередачах – а ТБ на сьогодні є наймасовішим «інформатором» – регулярно висвітлюється й розвінчується весь той інструментарій, за допомогою якого відбувається маніпулювання суспільною свідомістю.
Напоказ виставляється буквально все – від лабораторій політтехнологічних «алхіміків» до обладнаних за останнім словом техніки студій звукозапису, де з відвертого непотребу фабрикують «зірок» шоу-бізнесу та їхні «хіти». Не кажучи про навалу ще докладнішого розвінчування дійсності в «елітарніших» джерелах – книжках, друкованих медіа, інтернеті...
І що? На виборах люди все одно голосують за нав’язаних їм спритними політтехнологами кандидатів, а на концертах – аплодують усілякім «пающім» під фонограму «трусам». Виходить, народ знає істинну ціну своїм «кумирам», проте так чи так потурає їм. Люди самі погоджуються на пропонований витончений політсадизм Простіше кажучи – за влучним знущальним висловом із шоу-бізнесового сленгу – «піпл хаває».
У сфері політики цинічний висновок попсовиків отримує своє підтвердження, зокрема, й у по-малоросійському збитковій електоральній позиції «ті, що є, вже накралися, а прийдуть нові – крастимуть ще більше».
Раніше запорукою спокою тиранів було пропагандистське дистанціювання від буденності, від усього людського. Внаслідок чого, приміром, значна частина жертв сталінського терору могла цілком щиро вірити, що вождь-«небожитель» просто не знає про «перегини» на місцях.
Тепер же найодіозніші схеми гноблення ґрунтуються якраз на максимальному вивертанні назовні своєї жахливої сутності. Ступор громадської думки та суспільної моралі як відповідь на відвертий моральний цинізм владних садистів – ось що є дивним у всій цій історії. Можливо, тут ми вже входимо у сферу тих особливих психологічних зв’язків, які виникають між катом і жертвою, наглядачем й ув’язненим, терористом і заручником?
Пожертвувати мінімумом ілюзорного комфорту заради правди й справедливості насправді готові далеко не всі. Набагато простіше скаженіти біля телевізора, вихлюпуючи емоційний негатив на своїх близьких, або й узагалі топити його у горілчано-пивній, тусовочній чи ще якійсь «нірвані». Такий от закон збереження садизму в актуальній реальності.
Тішить одне: ті, хто нині з нас збиткується, впевнені у своєму майбутньому ще менше, ніж суспільство загалом. Їхнє знущання нагадує те, як мавпи дражнять крокодила на африканській річці – картина, що, між іншим, абсолютно вписується в «ігрову» реальність сучасного світу. Проте рано чи пізно одна з мавп обов’язково стає здобиччю цього володаря тропічних водойм. І «гравці» на наших із вами нервах ніщо не відчувають так добре, як первісний жах перед перспективою розплати за скоєне.
