Хто не пам’ятає його міцну фігуру на тренерській (як розпеченій) лаві під час футбольного матчу в медитативному розгойдуванні? Аскетичне обличчя, міцно стиснуті губи, втомлені очі під білястими віями. Між тим, майже 2-метрового Лобановського в молодості вболівальники називали “балериною”.
Це були 60-ті роки, він грав тоді крайнім лівим в київському “Динамо”, був надзвичайно технічним і тонким гравцем і мав тільки йому властивий малюнок дриблінгу. Стадіон гудів, коли Лобановський йшов до кутового прапорця. Кутові у його виконанні вважалися наполовину голами. У 1961 році кияни стали чемпіонами країни, то було епохальна подія – вперше була порушена гегемонія московських клубів. До речі, вирішальний м’яч головному конкурентові – московським торпедовцам, був забитий Валерієм Лобановським саме після подачі кутового за 5 хвилин до кінця гри. Після приходу у “Динамо” нового тренера Віктора Маслова в 1964 році, Лобановський перестав потрапляти в основний склад. Погляди тренера і футболіста розійшлися.
“На розборах ігор, — згадує Віктор Каневський – все гарячкували, показували один одному, де хто помилився, неправильно зіграв, а він гойдався (вже тоді), слухав, що йому говорять, і робив, що хотів”. Про Лобановського можна розповідати вічність. І як про футболіста, і як про тренера. Йому вдалося двічі запалити зірку київського “Динамо”. Спочатку в 70-80-х, а потім наприкінці 90-х, коли він повернувся з близькосхідного самітництва і знову очолив динамівців.
Вперше головним тренером “Динамо” Лобановський став у 1973 році. За рік роботи він досяг стільки, як ніхто з інших великих тренерів радянського футболу, починаючи від Аркадьєва і закінчуючи Бєсковим. Після феєричного фіналу і перемоги з рахунком 3:0 над угорським “Ференцварош” в розіграші Кубка кубків у 1975 році, апофеозом українського футболу, для киян став розіграш Суперкубка того ж року, коли вони у двох матчах розбили легендарну мюнхенську “Баварію” на чолі з чемпіонами світу Мюллером і Беккенбауером. Мабуть, ніколи за всю історію радянського футболу не було клубу, який би громив своїх суперників з таким завзяттям. Можна згадати матчі динамівців з віденським “Рапідом” (4:1 і 5:1), празькою “Дуклою” (3:0); розгром (через 2 тижні після Чорнобильської катастрофи) лідера іспанського футболу мадридського “Атлетіко” (3:0). Кияни сім разів ставали чемпіонами СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986), шість разів – володарями Кубка країни (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990), вигравали Кубок кубків (1975, 1986), європейський Суперкубок (1975). З 1996 року Лобановський знову очолив київське “Динамо”.
Звичайно, у багатьох виникали порівняння: Шевченко – з Блохіним, Реброва – з Бєлановим, Калитвинцева – з Колотовим або Буряком… Їх порівнювали – хто краще грає? Вони були різними, але в чомусь схожими – ці дві незабутні команди “Динамо” Валерія Лобановського. Таким же незабутнім залишається і він сам – завзятий максималіст, реформатор українського футболу – Тренер…

