Ім'я Валерія Васильовича Лобановського (1939-2002) знають навіть люди дуже далекі від спорту. Саме завдяки його таланту київське "Динамо" більше 20 років було символом українського футболу.
Хто не пам'ятає його міцну фігуру на тренерській (як розпеченій) лаві під час футбольного матчу в медитативному розгойдуванні? Аскетичне обличчя, міцно стиснуті губи, втомлені очі під білястими віями. Між тим, майже 2-метрового Лобановського в молодості вболівальники називали "балериною".
Це були 60-ті роки, він грав тоді крайнім лівим в київському "Динамо", був надзвичайно технічним і тонким гравцем і мав тільки йому властивий малюнок дриблінгу. Стадіон гудів, коли Лобановський йшов до кутового прапорця. Кутові у його виконанні вважалися наполовину голами. У 1961 році кияни стали чемпіонами країни, то було епохальна подія - вперше була порушена гегемонія московських клубів. До речі, вирішальний м'яч головному конкурентові - московським торпедовцам, був забитий Валерієм Лобановським саме після подачі кутового за 5 хвилин до кінця гри. Після приходу у "Динамо" нового тренера Віктора Маслова в 1964 році, Лобановський перестав потрапляти в основний склад. Погляди тренера і футболіста розійшлися.
"На розборах ігор, - згадує Віктор Каневський - все гарячкували, показували один одному, де хто помилився, неправильно зіграв, а він гойдався (вже тоді), слухав, що йому говорять, і робив, що хотів". Про Лобановського можна розповідати вічність. І як про футболіста, і як про тренера. Йому вдалося двічі запалити зірку київського "Динамо". Спочатку в 70-80-х, а потім наприкінці 90-х, коли він повернувся з близькосхідного самітництва і знову очолив динамівців.
Вперше головним тренером "Динамо" Лобановський став у 1973 році. За рік роботи він досяг стільки, як ніхто з інших великих тренерів радянського футболу, починаючи від Аркадьєва і закінчуючи Бєсковим. Після феєричного фіналу і перемоги з рахунком 3:0 над угорським "Ференцварош" в розіграші Кубка кубків у 1975 році, апофеозом українського футболу, для киян став розіграш Суперкубка того ж року, коли вони у двох матчах розбили легендарну мюнхенську "Баварію" на чолі з чемпіонами світу Мюллером і Беккенбауером. Мабуть, ніколи за всю історію радянського футболу не було клубу, який би громив своїх суперників з таким завзяттям. Можна згадати матчі динамівців з віденським "Рапідом" (4:1 і 5:1), празькою "Дуклою" (3:0); розгром (через 2 тижні після Чорнобильської катастрофи) лідера іспанського футболу мадридського "Атлетіко" (3:0). Кияни сім разів ставали чемпіонами СРСР (1974, 1975, 1977, 1980, 1981, 1985, 1986), шість разів - володарями Кубка країни (1974, 1978, 1982, 1985, 1987, 1990), вигравали Кубок кубків (1975, 1986), європейський Суперкубок (1975). З 1996 року Лобановський знову очолив київське "Динамо".
Звичайно, у багатьох виникали порівняння: Шевченко - з Блохіним, Реброва - з Бєлановим, Калитвинцева - з Колотовим або Буряком... Їх порівнювали - хто краще грає? Вони були різними, але в чомусь схожими - ці дві незабутні команди "Динамо" Валерія Лобановського. Таким же незабутнім залишається і він сам - завзятий максималіст, реформатор українського футболу - Тренер...
telegraf.com.ua
