Бої під Світлодарськом знову нагадали суспільству, що війна триває, і що від великої війни нас відділяє лише тонкий ланцюжок опорних пунктів.
18-22 грудня в районі села Калинівка на невеликій ділянці фронту полягли смертю хоробрих 9 українських воїнів.
Що сталося під Світлодарськом і які наслідки цих боїв?
Світлодарськ, чітко показав, що війна нікуди не поділася, і на цілому ряді ділянок фронту домогтися припинення вогню можна тільки після знищення супротивника. І ситуація в цьому районі не заспокоїться — навпаки, загостриться. Подія — це не початок великої війни, це будні війни локальної, незвичайні тільки тим, що в даному випадку ніхто не захотів відступати, і цей район має важливе тактичне значення.
В районі Світлодарська смуга відповідальності 54-ї механізованої бригади ЗСУ, де в смузі 25-го мотопіхотного і 1-го механізованого батальйонів цієї бригади розміщується гряда висот, на яку спирається оборона противника між зайнятими російськими військами Дебальцеве та Вуглегірськом. Весь цей район, за умовами мінських угод 2015 року, повинен знаходитися під контролем українських військ, проте російське командування в порушення угоди продовжує займати нашу землю і не припиняє там бойові дії.
Зокрема, з боку противника перед селами Логвиново і Калинівка знаходяться висоти 223 і 216, на яких розміщені опорні пункти 3-го батальйону 7-ї мотострілецької бригади 1-го армійського корпусу російських окупаційних військ. Здача цих висот змусила противника відкотитися на кілька кілометрів південніше.
29 червня 1-й і 25-й батальйони спільно з загоном добровольців "Правого сектора" атакували і зайняли опорний пункт противника на висоті 223. Однак після кількох годин бою наш загін отримав наказ залишити висоту і повернутися на вихідні позиції. У тому бою загинув відомий доброволець, співак Василь Сліпак, а також ще двоє українських військовослужбовців. Причини, по яким штаб АТО дав наказ на залишення зайнята нашими вигідною позиції, офіційно не озвучувалися, але очевидно, що це дивне рішення не могло мати мотивації, крім політичних міркувань. Два бійці загинули саме під час відходу, а не під час захоплення висоти. Якби висоту тоді не здали, нинішні бої проходили за зовсім іншим сценарієм.
Після цього резонансного бою, противник прийняв заходи по зміцненню оборони в цьому районі. Російське командування зосередило на цьому напрямку батареї артилерії російських регулярних військ в Донбасі, була проведена пристрілка як українських позицій, так і своїх власних передових позицій, на випадок їх захоплення. Також на посилення 3-го батальйону противник направив додаткові підрозділи, зокрема, 13-го батальйону територіальної оборони.
Для того щоб убезпечити панівні висоти 223 і 216, противник вирішив створити передові позиції між ними — у лісопосадці, що знаходиться між нашими і ворожими позиціями перед висотами. Там були обладнані чотири укріплені позиції, які, в свою чергу, проглядалися частково з довколишніх висот і могли прикриватися вогнем. Позиції в цій лісопосадці дозволяли суперникові створювати загрозу для оборони 54-ї бригади.
В умовах локальної позиційної війни війна завжди йде ось за такі лісочки, висотки, які багато місяців є проблемою для підрозділів, у чиїй смузі вони знаходяться.
В умовах великої війни цей лісок площею менше одного квадратного кілометра і ці чотири позиції були б вказані одному гаубичному артдивізіону і перемішані з землею за один день.
Але локальна війна ведеться за своєю дипломатичною логікою — такого витрати боєприпасів великих калібрів допускати не можна. Тому місяць за місяцем тривали перестрілки з піхотного озброєння. У супротивника лісопосадка отримала позначення "Чарівний ліс". Було розумніше не атакувати противника і зберегти життя людей? Важко сказати. Але це війна — і якщо ти не відповідаєш ударом на загрозу, це не означає, що ти можеш уникнути небезпеки.
18 грудня противник здійснив чергове промацування і обстріл наших позицій з "Чарівного лісу". У відповідь була зібрана ударна група — до взводу, яка з трьома БМП атакувала "Чарівний ліс". Для супротивника атака виявилася абсолютно несподіваною — бойовики кинули чотири трупи, все озброєння і всі чотири позиції в лісі, і відкотилися назад, на панівні висоти. Цікаво, що незважаючи на заздалегідь розгорнену оборону, легкі ушкодження — збиту гусеницю — отримала лише одна БМП, і була негайно відновлена.
Наші зайняли дві позиції з чотирьох в самому лісі — дві інших не займали, оскільки вони добре проглядалися противником з висот. На жаль, троє українських воїнів, які пішли вперед і опинилися на увазі противника з флангових позицій, загинули. Тіла двох із них евакуювати під вогнем не вдалося, їх забрав супротивник. Знищити і придушити супротивника на висотах тільки вогнем артилерії не вийшло. Була здійснена операція невеликими силами на невеликому обмеженій ділянці. А самі висоти під час цієї вилазки наші не атакували.
Оскільки наглядові та вогневі позиції противника на висотах 216 та 223 вціліли, втікачі з "Чарівного лісу" підрозділи змогли прийти в себе, і через кілька годин противник відновив управління.
Цікаво, що гаубичний дивізіон 7-ї бригади, за даними російських джерел, перебував у цей момент далеко на полігоні і в бою участі не взяв. Однак противник навів на наші основні позиції і на зайняті в лісі російську важку артилерію. В результаті масованого обстрілу наші війська понесли втрати — з'явилися нові загиблі.
18 грудня загинули 6 українських вояків зі складу 1-го і 25-го батальйонів. Ще двоє загинули на наступний день, і ще один — 22 грудня. Це дані безпосередньо з штабів цих підрозділів на передовій.
На висоти 223 і 216 противник підтягнув тактичні резерви, бронетехніку, однак всі спроби контратаки були відбиті нашим вогнем, незважаючи на постійні артобстріли. 18 і 19 грудня артилерійський обстріл наших позицій були справді масовими, з великою витратою боєприпасів. Наша артилерія відповідала адекватно. Однак придушити артилерію супротивника з різних суб'єктивних і об'єктивних причин не вдалося.
В даний час в цьому районі тривають інтенсивні перестрілки з застосуванням піхотного озброєння, артилерія також активно застосовується, але кількість обстрілів і щільність вогню значно скоротилися.
Наші війська міцно утримують нові зайняті позиції в "сірій зоні".
Таким чином, бойові дії в маленькому обмеженому районі ведуться на невеликій ділянці фронту, і незвичайним за масштабами 2016-го року є тільки щільність застосування артилерії. На жаль, локальні дії на невеликій ділянці фронту при неподавленной і не атакованих флангових позиціях противника призвели до серйозних втрат.
Разом з тим тепер наші підрозділи ліквідували передові позиції противника, що загрожували нашим флангах. І навпаки, створили загрозу опорних пунктів противника на висотах 216 та 223. Залишається тільки шкодувати, що, по суті, за відхід з висоти 223 за наказом командування знову вдруге довелося заплатити життями.
Втім, на цей раз обстановка була оцінена адекватно, і ліс, за який заплачено так дорого, здавати ніхто не збирається.
Цікаві певні висновки по боєздатності противника. В боях яскраво проявилися проблеми низької боєздатності російських окупаційних військ. Противник не витримав контактного бою і майже одразу втік, деякий час не міг відновити управління військами. Противник не зумів організувати контратаку, незважаючи на висування резервів, наявність сильної артилерійської підтримки і пануючі над місцевістю спостережні пункти.
А які висновки для нас? Було б розумно, щоб все-таки тактичні дії почали аналізувати і навчати війська — це добре, це погано, це вийшло, це немає.
Однак вести війну малими групами піхоти, на якомусь одному маленькому ділянці фронту, при неподавленной артилерії і обороні противника, розраховуючи тільки на тактичну раптовість — загрожує втратами.
Для цього проблеми на фронті оборони повинні бути проблемами не лише одного командира батальйону і командира бригади. Ділянки фронту, де противник веде контактний бій, де позиції небезпечно зближуються, вимагають аж ніяк не дотримання мирних угод. Втрати у такого роду операціях можна знизити. Для цього військове командування має отримати завдання воювати, щоб вирішувати такого роду проблеми. Воювати в даному випадку — це не наступати на Донецьк. Воювати — це значить усунути загрозу нашим військам на тих ділянках фронту, де противник вклинюється в нашу оборону. А це район Попасній, Світлодарська, Горлівки, Авдіївка, Мар'їнка, Піски, Докучаєвськ, Водяне, Широкіно.
Відповідальність за успішні тактичні дії повинні брати на себе генерали, а не тільки комбати. Щоб знизити втрати в боях на невеликих ділянках фронту, військова наука вимагає застосування куди більших сил і засобів. Щоб атакувати на більш широкому фронті, з нанесенням ударів по більш широкій смузі, щоб супротивник не міг швидко локалізувати наші дії, виявити, зосередити на маленькій ділянці всі свої резерви і артилерію, а був змушений діяти рассредоточенно. Зрозуміло, для таких операцій треба по-новому готувати піхоту — для самостійних дій, з серйозною підготовкою індивідуально і в малих групах. Треба готувати і тренувати артилерію, щоб ураження цілей йшло швидко і з мінімальною витратою снарядів. Потрібна серйозна артилерійська підготовка, з придушенням оборони противника вогнем. З накопиченням резервів для закріплення і ротації на зайнятих рубежах. З розвідкою в режимі реального часу. З організацією контрбатарейної боротьби. Тільки це врятує життя.
Таким чином, бойові дії в маленькому обмеженому районі ведуться на невеликій ділянці фронту, і незвичайним за масштабами 2016-го року є тільки щільність застосування артилерії. На жаль, локальні дії на невеликій ділянці фронту при неподавленной і не атакованих флангових позиціях противника призвели до серйозних втрат.
Разом з тим тепер наші підрозділи ліквідували передові позиції противника, що загрожували нашим флангах. І навпаки, створили загрозу опорних пунктів противника на висотах 216 та 223. Залишається тільки шкодувати, що, по суті, за відхід з висоти 223 за наказом командування знову вдруге довелося заплатити життями.
Втім, на цей раз обстановка була оцінена адекватно, і ліс, за який заплачено так дорого, здавати ніхто не збирається.
Цікаві певні висновки по боєздатності противника. В боях яскраво проявилися проблеми низької боєздатності російських окупаційних військ. Противник не витримав контактного бою і майже одразу втік, деякий час не міг відновити управління військами. Противник не зумів організувати контратаку, незважаючи на висування резервів, наявність сильної артилерійської підтримки і пануючі над місцевістю спостережні пункти.
А які висновки для нас? Було б розумно, щоб все-таки тактичні дії почали аналізувати і навчати війська — це добре, це погано, це вийшло, це немає.
Однак вести війну малими групами піхоти, на якомусь одному маленькому ділянці фронту, при неподавленной артилерії і обороні противника, розраховуючи тільки на тактичну раптовість — загрожує втратами.
Для цього проблеми на фронті оборони повинні бути проблемами не лише одного командира батальйону і командира бригади. Ділянки фронту, де противник веде контактний бій, де позиції небезпечно зближуються, вимагають аж ніяк не дотримання мирних угод. Втрати у такого роду операціях можна знизити. Для цього військове командування має отримати завдання воювати, щоб вирішувати такого роду проблеми. Воювати в даному випадку — це не наступати на Донецьк. Воювати — це значить усунути загрозу нашим військам на тих ділянках фронту, де противник вклинюється в нашу оборону. А це район Попасної, Світлодарська, Горлівки, Авдіївка, Мар'їнка, Піски, Докучаєвськ, Водяне, Широкіно.
Відповідальність за успішні тактичні дії повинні брати на себе генерали, а не тільки комбати. Щоб знизити втрати в боях на невеликих ділянках фронту, військова наука вимагає застосування куди більших сил і засобів. Щоб атакувати на більш широкому фронті, з нанесенням ударів по більш широкій смузі, щоб супротивник не міг швидко локалізувати наші дії, виявити, зосередити на маленькій ділянці всі свої резерви і артилерію, а був змушений діяти рассредоточенно. Зрозуміло, для таких операцій треба по-новому готувати піхоту — для самостійних дій, з серйозною підготовкою індивідуально і в малих групах. Треба готувати і тренувати артилерію, щоб ураження цілей йшло швидко і з мінімальною витратою снарядів. Потрібна серйозна артилерійська підготовка, з придушенням оборони противника вогнем. З накопиченням резервів для закріплення і ротації на зайнятих рубежах. З розвідкою в режимі реального часу. З організацією контрбатарейної боротьби. Тільки це врятує життя.
Для цього армію треба готувати до реальної локальної війни, яка ведеться в таких ось лесочках і висотках. І буде вестися ще багато років.
Якби такого роду операції проводилися за планом, якщо б до такого роду операцій війська готувалися починаючи з навчальних центрів, Україна змогла б вибити найголовніше — людський ресурс противника, його бойовий дух.
Бої під Светлодарском показали, що незважаючи на низьку укомплектованість наших військ, проблеми з комплектуванням російських армійських корпусів ще більше і ще гостріше. Особливо великі проблеми у супротивника з піхотою — як по чисельності, так і по мотивації. Їх можна і треба бити, і при правильній підготовці втрати в таких локальних операції не будуть більше, ніж при звичайному сидінні в траншеях.
А ось вплив на ворога бойових втрат — величезний. Ми не можемо конкурувати з росіянами в кількості старої радянської зброї на Донбасі — вони завезуть не менше. Але ми можемо вибити противника те, чого їм по-справжньому не вистачає.
Армія повинна готуватися на полігонах саме до локальних операцій, до самостійних дій піхоти, до грамотним тактичним діям на обмежених ділянках фронту.
Ось це і буде майбутнє війни на Донбасі.
Без військового рішення, без наявності військових і силових інструментів дії, без знищення окупантів на Донбасі — кожен день, у них в тилу і на лінії фронту, ми ніяк і нічим не змінимо ситуацію на дипломатичному фронті. Тільки силові важелі зможуть змусити Путіна зрозуміти, що війна в Україні — це капкан. З якого треба швидше виплутуватися, і йти з Донбасу. Найдієвіший метод переконання Кремля забратися з України — це збільшення числа трун в Росію з фронту. І це мінімізація наших втрат.
Світла пам'ять загиблим під Світлодарськом. Всі вони були добровольцями, всі вони служили не перший рік, все це були справжні патріоти України, люди з серйозною мотивацією. Дуже боляче втрачати кожного з них. Незамінні в сучасному світі є. Кожен захисник України, кожен справжній Воїн — це втрата, яку не заповнити нічим. І головне завдання українського керівництва — воювати так, щоб різко змінити співвідношення втрат, і щоб цінувати кожну життя. Цінувати своїх на війні — це значить ефективно і професійно знищувати ворога.
Юрій Бутусов
журналіст
gazeta.zn.ua
