25 років тому: цікавий екскурс в минуле політичної еліти України

Більшість нинішніх українських політиків у 1991 року робили кар’єру в бізнесі, а про появу нової держави Україна довідалися з радіо- та теленовин. Щоправда, є й винятки.

На авансцені української політики майже не залишилося людей, які у серпні 1991 року голосували за Акт проголошення незалежності. Вже немає з нами Вадима Гетьмана, В’ячеслава Чорновіла, Олександра Ємця, Івана Плюща, Леся Танюка.

Степан Хмара, Віталій Масол, Левко Лук’яненко, Леонід Кучма, Леонід Кравчук та десятки інших історичних постатей відійшли від активного політичного життя.

Натомість ті, хто керує країною нині, перший ранок незалежності в переважній більшості зустріли людьми далекими від політики. Хтось лише закінчив середню школу і готувався стати студентом, другий отримав скерування на роботу й заходився укріплювати міць союзного оборонного комплексу, третій “човникував” до Польщі та Туреччини за дефіцитним крамом, а інші вже пізнали ази первісного накопичення капіталу, заробивши перший мільйон доларів… Лише одиниці з них можуть розповісти, що передувало історичному голосуванню 24 серпня 1991 року і як цей день перейшов через їхню політичну долю.

Чим нинішні політичні лідери займалися 1991-го – у рік появи на карті світу незалежної Української Держави? Як зустріли звістку про крах Радянського Союзу? Яким бачили своє життя і чи здогадувалися, що через роки й десятиліття вершитимуть долю нової країни?

Прохання відповісти на ці запитання минулого тижня отримали прес-служби практично всіх політиків першої шеренги. На жаль, оперативно відповісти змогли лиш одиниці. Більша частина прес-служб не зуміли погодити відповіді до 24 серпня. А оголосити їх ми запланували напередодні Дня незалежності.

Зрештою, ми розуміємо, чому так сталося. Офіційна біографія політика не завжди прямо відбиває те, про що він сам розповідає в інтерв’ю. Практично вся нинішня еліта країни вийшла із бізнесу у бурхливих 1990-х, тому намагання клієнта відповісти на питання про цей період життя, пов’язаний з первісним накопиченням капіталу, створює чималі клопоти для піарників і політтехнологів.



Уродженець Болграда Одеської області Петро Порошенко, закінчивши у 1989 році факультет міжнародних відносин і міжнародного права Київського університету ім. Т.Шевченка, перший рік Незалежності відзначив ударними темпами особистого збагачення.

Так, у 1990-1991 роках Порошенко працював заступником гендиректора Об'єднання малих підприємств і підприємців "Республіка" та гендиректором АТ Біржовий дім "Україна".

За словами самого ж Порошенка, саме у 1991 році йому вдалося скупити велику партію чорного перцю, і, зігравши на зростанні цін, перепродати його на західних ринках. Ця операція принесла перший мільйон доларів нинішньому державному керманичу. Слідом за перцем пішли какао-боби, з продажу яких фірма Порошенка стала обходити «Союзплодоімпорт», географія поставок цієї сировини з Голландії та Бельгії простягалася аж до Барнаула і Хабаровська. Так він отримав контроль над низкою великих кондитерських фабрик, які лягли в основу його нинішньої кондитерської імперії «Рошен».

Загалом дев’яності навряд чи прикрашають політичну біографію володаря поста номер один в державі. Це і його перебування у фракції СДПУ (о), що стояла за вбивством екс-голови Нацбанку Вадима Гетьмана, розкраданням активів АБ «Україна», організацією вбивства журналіста Ґонґандзе, «касетного скандалу» тощо. Це і перехід до Партії регіонів в 2000-му, створену за безпосередньої участі самого П. Порошенка. Це і «перестрибування» в «Нашу Україну» Віктора Ющенка вже в 2001-му…



У 1991 році нинішній очільник уряду вчився у сьомому класі Вінницької середньої школи № 35.
Втім, за словами самого Гройсмана, це не завадило йому вже у віці 14 років працювати слюсарем на МП «Школяр». Далі – більше. Вже через три роки після отримання Україною незалежності, у 1994 році, він був призначений комерційним директором приватного малого підприємства ОКА. Щоправда, у багатьох тут виникає питання: позаяк на той час юному Гройсману було лише 16 років, то чи міг він, як неповнолітній, займати керівні посади в будь-яких підприємствах? І чого вартий підпис неповнолітньої особи в контрактах, розпорядженнях, наказах по підприємству? Як це вдавалось вінницькому вундеркінду – загадка…

Згодом Гройсман був обраний депутатом Вінницької міської ради, а потім зумів вибороти і крісло мера Вінниці. Від бізнесових справ Гройсман відхрестився, щойно став міським головою: заявив, що передав свої активи в управління. Але скандалів все одно не уникнув. Особливо нашуміла історія з підприємством «Юність», яке ще 94-го заснував Гройсман-старший.

Вже за мерства Гройсмана-молодшого на місці цього ринку постав помпезний торгово-сервісний комплекс «Магігранд», під будівництво якого «Юність» взяла майже 11 мільйонів доларів банківського кредиту. Позичені гроші фірма не повернула, а згодом і взагалі оголосила себе банкрутом. А закінчилося усе тим, що торговий центр із земельною ділянкою під ним опинився у власності компанії «Магігранд», серед засновників якої - дружина Володимира Гройсмана Олена.



Закінчивши у 1989 році факультет електронної техніки Львівського політехнічного інституту, трудову кар’єру майбутній очільник МВС та Генпокуратури розпочав майстром дільниці Рівненського заводу «Газотрон». Там же ж і зустрів проголошення української Незалежності.

Швидкий злет у політиці Юрія Луценка безпосередньо пов’язаний із політичною діяльністю його батька – Луценка Віталія, який, займаючи різні керівні посади, неодноразово обирався депутатом Рівненської міської та обласної рад, з листопада 1990 по вересень 1991 року був першим секретарем Рівненського обласного комітету Комуністичної партії України, а у 1993 році, після оновлення діяльності КПУ, знову очолив обком та став членом ЦК КПУ. У березні 1994 року батько Юрія Луценка був обраний народним депутатом України. З цього моменту і почався стрімкий ріст політичної кар’єри його сина.

Зокрема, як політик Юрій Луценко сформувався, перебуваючи майже 15 років в оточенні лідера Соцпартії Олександра Мороза, котра у 2007 році фактично припинила своє існування, пішовши на відомий ганебний компроміс із партією Януковича.




Юрію Бойку на момент проголошення Незалежності було 33 роки. Відомо, що 1991 рік він зустрів звичайним працівником хімічного заводу «Зоря», що у Рубіжному, виготовляючи вибухові речовини для військової промисловості. Там Бойко працював десять років одразу після закінчення Московського хіміко-технологічного інституту.Спочатку Бойко був на заводі звичайним механіком, проте вже за часів Незалежності зміг стати так званим «червоним директором» - за допомогою тоді ще впливової компартійної номенклатури.

У 1991 році Бойко втретє став батьком. «Зазвичай на питання - чому у нас стільки дітей, я відповідаю так: у нас в провінції часто вимикали світло, це називалося «віялові відключення електроенергії» і робити було нічого», - так пояснював Бойко свою «продуктивність».

Після 25 років з часів Незалежності, журнал «Forbes» оцінює фінансовий стан Юрія Бойка, який, до речі, останні 14 років був державним службовцем, у… 540 мільйонів доларів.




На момент проголошення Незалежності «леді Ю» був 31 рік. За цей час вона з чоловіком уже встигла відкрити відеосалони, де, за свідченням очевидців, демонструвались фільми із «пікантним» змістом. У 1991 році «первинний капітал», який був зароблений на “полуничці», дозволив Тимошенкам зайнятися ще одним – торгівлею нафтопродуктами через Російську товарно-сировинну біржу.

Так, у 1991 році Юлія Тимошенко спільно з чоловіком Олександром Тимошенком, і з другом сім'ї Олександром Гравцем заснували «Корпорацію Український Бензин» (КУБ). Комерційним, а потім і генеральним директором КУБу була Юлія Тимошенко. КУБ до 1995 року перетворилася на спільну українсько-британську промислово-фінансову корпорацію «Єдині енергетичні системи України» (ЄЕСУ) з оборотом $ 11 млрд., яка, користуючись підтримкою сумнозвісного голови партії «Громада», тодішнього прем'єр-міністра Павла Лазаренка, мала монополію на торгівлю російським природним газом в Україні.

Станом на сьогодні відома в США компанія Universal Trading & Investment Co. (UTICo) підрахувала приблизний фінансовий стан Юлії Тимошенко та її сім'ї. За словами аналітиків з UTICo, лідерка «Батьківщини» має понад 800 мільйонів доларів в нерухомості, автомобілях, банках та інших активах.



Коли Україна здобула Незалежність, Олегу Ляшку було 19 років. В цей час майбутній політик залишив роботу в колгоспі «Прогрес» та приїхав до Києва. Одразу після приїзду в столицю став журналістом.

Як писав вже покійний медійник Андрій Дерепа у газеті «Кримінал і компромат», він рекомендував Ляшка на стажування на радіо «Свобода», але вже тоді досвідчені люди говорили Дерепі не зв’язуватись з Олегом. «Гостроносий «козачок» виявляв неабиякий талант з діставання різного роду дефіцитів, але вже на ті часи биті життям рухівці, які навчилися визначати людину з першого погляду, не радили з ним зв'язуватися. Вони таки мали рацію: я незабаром сам упіймав Ляшка на тому, що куплене на спільні гроші пиво він доставляв лише частково», - згадував Дерепа .

У 1991 році Олег Ляшко працював кореспондентом, а згодом завідувачем відділу редакції газети «Молода гвардія». Як стверджують очевидці, під час роботи в газеті він видавав себе за позашлюбного сина колишнього голови Ради міністрів УРСР Олександра Ляшка.
Трьома роками пізніше його звинуватили у розкраданні державного та колективного майна у великих розмірах, за що він отримав вирок 6 років ув’язнення. Втім, за ґратами Ляшко пробув лише рік, вийшовши за амністією.




Анатолію Гриценку у День проголошення незалежності України було 34 роки. У 1991 році він лише вийшов з Комуністичної партії. У цей час він викладав у Київському вищому військовому авіаційному інженерному училищі. Саме тут, за його словами, нібито й зробив свої перші «політичні» кроки: очолював компартійну організацію кафедри, згодом приєднався до демократичної платформи в партії.
Пізніше Гриценко працював на штабних посадах в Міноборони України, зокрема з 1992 року - в новоствореному Управлінні військової освіти Міністерства оборони.

На інформаційний запит Анатолій Гриценко відповів доволі лаконічно: «У цей період я служив в армії, був майором, кандидатом технічних наук, викладав технічні дисципліни у Київському вищому військовому авіаційному інженерному училищі».




Голова РНБО Олександр Турчинов у 1991 році вже мав значний досвід партійної роботи: потягом двох років обіймав посаду секретаря райкому, а пізніше завідувача відділом пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу. У 1990-му він створив із компаньйонами та очолив Всеукраїнське відділення інформаційної агенції “ІМА-Прес”, котре видавало книжки та газети. А в 1991 році Турчинов очолив ним же створений Інститут міжнародних відносин, економіки, політики та права.

За рік розпочнеться зліт його кар’єри у незалежній Україні – він стане керівником економічного комітету Дніпропетровської облдержадміністрації, а пізніше – радником з економічних питань прем’єр-міністра Леоніда Кучми.



Ще одним політиком-бізнесменом виявився і нинішній «проєвропейський мер» Андрій Садовий. У «лихі» дев’яності він, за критеріями СРСР, був справжнім спекулянтом. Трудову діяльність Садовий розпочав у 1989 році, працюючи регулювальником радіоелектронної апаратури виробничого об'єднання «Львівприлад». Як писав раніше «Вголос», регулювання електронної апаратури – офіційний хліб Андрія Івановича аж до 1990-го. Але жити на одну зарплату Садовий вочевидь не хотів. Відтак Садовий спершу возив на продаж до Польщі і з Польщі різні дрібнички, зокрема імпортні капронові колготки. Серед іншого були й віники, яким торгував нинішній мер. Сам же Андрій Садовий в численних інтерв’ю згадує, що займався «генделем», як у Польщі, так і в Югославії. А реально «збагатився», продаючи електронні ваги. Мовляв, заробив на них кілька тисяч доларів, які пізніше вклав у бізнес.

Настав 1991 рік, Радянський Союз розвалився, Україна отримала незалежність, а люди – ваучери. На агонізуючому тілі економіки країни надувалися мильні бульбашки. До створення однієї з таких у Львові мав безпосереднє відношення Андрій Садовий. Йдеться про “Галицькі інвестиції”, щоправда це вже було п’ять років по тому.




У 1991 році Олегу Тягнибоку виповнилося 23 роки. Тоді майбутній політик після служби в армії поновився на навчання у Львівському медичному інституті та влився у Студентське братство Львова.

«Прагнув стати добрим хірургом. На перших курсах не цурався ніякої роботи - влаштувався санітаром, потім медбратом, відвідував фізіологічний гурток», - йдеться у офіційній біографії Тягнибока.

Але політична діяльність його захоплювала більше. Річ у тім, що, за словами самого Олега Тягнибока, він народився в родині, де найбільшими цінностями вважалися патріотизм і вміння відстоювати власні переконання. Його дід, український священик Артемій Цегельський, відмовився перейти на Московське православ'я, за що відбув з сім'єю сім років сибірського заслання. Уся родина постійно була під наглядом. Через роки Олег скаже, що підсвідомо свій вибір стати націоналістом зробив ще тоді - коли під час обшуків зникали безцінні родинні реліквії - старі фотографії, листи.

Відтак у 1991 році Тягнибок став членом новоствореної Соціал-Національної партії України, яка у 2004 році була перейменована на ВО «Свобода». У цих же роках Тягнибок брав активну участь у суспільному житті, зокрема, став ініціатором, учасником та одним із керівників студентських голодувань 1990 та 1992 років у Києві. Кількома роками пізніше був депутатом Львівської обласної Ради та двічі виборював мандат народного депутата.




Андрій Парубій у 1990-х готувався до визвольної боротьби у карпатських вишкільних таборах. Спікер парламенту вже тоді займався політичною діяльністю, адже у 1990-му 20-річний Парубій вже був депутатом Львівської обласної ради. Паралельно займався дитячо-юнацькою організацією “Спадщина”.

Цікаво, що нинішній голова Верховної Ради України з 1991 по 2004 роки перебував в одній партії з Олегом Тягнибоком – СНПУ




Мер Києва Віталій Кличко запевняє, що день, коли проголосили незалежність України в 1991 році пам’ятає дуже добре.

– Я був в Угорщині на змаганнях. Це було декілька днів після путчу. Всі переймалися, яка ситуація буде з владою. Пам’ятаю, нам навіть пропонували залишитися в Угорщині, але ми повернулися в Україну, – пояснює Кличко. В той час були розмови про незалежність, але тоді я ще не відчував наскільки це важливо. Це був перехідний період від Радянського Союзу до незалежності України. Я тоді ще був хлопчиком (у 1991 році Віталію Кличку тоді було 20, він займався боксом та навчався на першому курсі Переяслав-Хмельницького педагогічного інституту за спеціальністю викладач фізичного виховання) Але вже був впевнений, що це важливий крок, який повинні зробити українці. Мої батьки брали участь тоді в референдумі, – інформує мер Києва.




На початку 90-х - член злочинного угруповання, один з кращих наперсточників Донбасу.

Джерело