24-річна киянка Катерина Мізіна переїхала жити у майже безлюдне село Зелений Гай на Житомирщині, аби перетворити його на еко-поселення для молоді. Журналістка за фахом має намір на власному прикладі показати, що цілком можливо працювати у мегаполісі, а жити і відпочивати у сільській глибинці.
Киянка, яка останні шість років мешкала у квартирі, у пошуках омріяного будиночка проїхала на велосипеді 700 км по Київській та Житомирській області.
«Шукати хатину на хуторі почала з друзями ще два роки тому, - розповідає дівчина. - Об'їздила Народицький район, де багато сіл-пусток виселених після Чорнобиля, але чистих від радіації, яка падала плямами: в одному населеному пункті норма, а за три кілометри дозиметр шкалить. Деякі села перетворились у суцільні хащі: дерева крізь дахи попроростали, грудки цегли замість хат. У цій руїні де-не-де трапляється бабулька з собачкою».
Люди, які тут залишилися, стали дивакуваті і неконтактні, зауважує журналістка.
«Я майже передумала селитися в цих краях, - каже Катерина Мізіна. – Переключилася на Київську область, але більше ніж 200 кілометрів від столиці не від’їжджала - це не дуже зручно для людей, які могли б оселитися зі мною».
Південніше від Києва набагато красивіший ландшафт, але й набагато заселеніша територія, розповідає дівчина.
«Знаходила порожні маленькі села, але там все окуповано дачниками, - нарікає Катерина Мізіна. - Якщо тільки в селі бачила один будинок під червоною черепицею, розверталася назад: дачник насаджуватиме споживацький спосіб життя».
Зелений Гай, який у давнину називався Гойч (галявина, місце збору), знайшли друзі, які випадково заїхали сюди на машині, згадує Катерина Мізіна.
«Всі господарі повмирали або переселилися до дітей у Малин чи найближче село Недашки за 4 кілометри, - розповідає журналістка. – Згідно з переписом населення, у Зеленому Гаї проживало 19 осіб, а насправді - тільки двоє: стара жінка у моїй хаті та дід у сусідній».
Після довгих перемовин з місцевими дівчина все ж придбала хатину за 120 кілометрів від Києва і ось вже півроку має лише три сусіда.
«Селяни відмовляють тільки тому, що бачать в приїжджій людині чужака, - згадує Катерина Мізіна. - Я свою хату півтора місяці випрошувала, регулярно дзвонила щотижня і просила подумати та йшла на усілякі уловки: нема, де жити в Києві, не маю роботи, завагітніла, чоловік в АТО, а потім ще місяць ми домовлялася про ціну – зійшлися на 30 тис. гривень».
У сучасних реаліях село може перетворитися з далекої діри у місце відпочинку, говорить журналістка.
«Світ розвинувся до того, що ти можеш собі дозволити жити в селі, мати інтернет, душ, всі комфортні умови, і ніяк не змінювати по суті своє життя і професію — не ставати фермером, а далі працювати за комп'ютером. Якщо є машина, можна їздити на роботу щодня, - каже дівчина. - Сподіваюся, що роботодавці з часом більше підтримуватимуть фріланс, дозволятимуть вільний графік, адже працювати на результат набагато краще, ніж відсиджувати незмінні вісім годин робочого дня з низькою продуктивністю».
Катерина Мізіна планує разом з молоддю, яка переселиться у Зелений Гай, створити арт-простір з фестивалями, майстер-класами та спортивними заходами.
«На хуторі ще 10 хаток, всі пусті, деякі продаються, - розповідає дівчина. - Зараз збираю людей, які захочуть тут жити і розвивати хутір як адміністративну одиницю, як село, а не приїжджатимуть сюди лише шашлики пожарити і попиячити».
Катарина Мізіна хоче побудувати на хуторі швейну майстерню, фотостудію, сцену для кінопоказів і концертів.
«Без людини, яка щось робить, яка цим найбільше горить, все розповзається - я показала приклад: я купила хату, це можливо, приєднуйтесь! – наголошує ініціаторка мистецького поселення. - Жителі села могли б організовувати кінні прогулянки та навчати верхової їзди, не шукачи роботи та розваг у містах».
Мистецький хутір розвивається за рахунок проведення фестивалів, розповідає журналістка.
«Мій хутір Гойч – це лиш черговий маленький приклад того, як можна жити цікаво за межами міста, - говорить Катерина Мізіна. – Я планую зробити простір для отримання нових досвідів: тих, які можна пережити лише на природі; створення чогось креативноколективного, навчання та видовища. Я не женуся за екологічними ідеями, бо без інтернета та генератора не вийде жодної арт-події».
За переконанням Катерини Мізіної, такий формат функціонування маленьких поселень стане альтернативою рутинному сільському життю.
«Головне, щоб сусідські хати купили нормальні адекватні люди, бо навіть декілька дачників можуть зіпсувати все свято, - впевнена дівчина. - Я мрію, що кожна хата на нашому хуторі проводитиме по кілька культурних заходів на рік, хочу не лише етнічні традиції відновлювати, а привозити сюди молодь з сучасною музикою, літературою, театральними постановками, а також, думаю, організовуватиму школи, освітні семінари на природі».
Перш за все, дівчина вирішила розбити сад. На її ідею висадити дерева відгукнулося близько 40 людей.
«Люди, які ніколи не саджали дерева, просто кайфували»
, - згадує дівчина. Друзі підтримують Катерину у прагненні повністю переїхати у сільську глибинку. Деякі вже навіть підшукали й для себе будиночки у Зеленому Гаї.
