Діти української кукурудзи
Те, що голова Верховної Ради України Володимир Гройсман назвав "українською політичною кризою", є нічим іншим, як "українською політичною метушнею" - звичайним станом нашого спільного державного організму. На думку багатьох політиків, його можна вирішити за допомогою відставки прем'єр-міністра, переформатування уряду або дострокових виборів. Але хіба це так? Риба, як відомо, гниє з голови, а влада здійснюється за допомогою того, що накопичилося в головах можновладців.
Новий прем'єр? - Цікава пропозиція. Сформований за абсолютно іншим принципом Кабмін технократів? - Просто прекрасно! Перевибори? Боротьба ідей? Конкуренція програм? - Чудово! Але не в нас. А в тій країні, де еліти виражають ідеї, складають програми розвитку з перспективою якщо не на віки, то хоча б на десятиліття.
Брак сформованих політичних ідей призводить до того, що виборець заледве відрізняє одну політичну силу від другої
Українська політична криза обумовлена насамперед тим, що люди, які взяли на себе відповідальність за країну, не зовсім розуміють - у чому полягає функція політика, особливо політика часів становлення держави. Брак сформованих політичних ідей призводить до того, що виборець заледве відрізняє одну політичну силу від другої. Це робить перевибори абсолютно безглуздими. Ось чим, скажіть мені, Юлія Володимирівна в кріслі прем'єра відрізнятиметься від Арсенія Петровича? А сам Арсеній Петрович, окрім інноваційних "десятихвилинок ненависті до прем'єра", чим відрізняється від "попередників", яким теж щось без кінця заважало виявити професіоналізм?
Поки протистояння всередині цілісного організму влади триватиме, розраховувати на те, що якийсь найпрогресивніший уряд зможе реалізувати задумане - немає сенсу. Як немає сенсу мріяти про те, що гризня й конкуренція всередині коаліції коли-небудь закінчаться і парламент почне продуктивно працювати. Адже реформи в нас перетворилися на абстрактне гасло і прив'язані до рейтингів лідерів. А це означає, що критикувати конкурентів за відсутність реформ - значно вигідніше, ніж мати виразно сформовану, а головне - працюючу програму з реалізації реформ.
У Стівена Кінга є прекрасне оповідання "Діти кукурудзи". В одному віддаленому містечку, що загубилося серед кукурудзяних полів, діти позбулися всіх дорослих і сталі служителями страшного культу. Їм вдавалося якось взаємодіяти між собою, вирішувати побутові проблеми, створювати структури. Усе б нічого, але побудувати досконаліший світ без дорослих, тобто без людей, які відповідають зокрема й за них, вони не змогли. Вчорашні діти підростали і ставали дорослими, а це означає - переставали гратися в дитячі ігри. І тоді їх приносили в жертву. Тому що, як з'ясувалося, метою був не новий прекрасний світ, а культ, що вимагає все нових і нових жертв.
Діти позбулися всіх дорослих і сталі служителями страшного культу
Аби служити монстру, необхідно бути саме дитиною, неспроможною запитати себе: "А заради чого ми це робимо? Чого хочемо добитися? Як ми хочемо жити?" Діти не хочуть жити - вони живуть. У принципі, дитинство - це саме такий період, коли питання про "далі" не постає взагалі. Здатність замислюватися про майбутнє, вибудовувати робочі стратегії, бачити причинно-наслідкові зв'язки, як і осмислювати себе - це доросла надбудова в психіці. Їй вчаться. Дитина тому й дитина, що вона мріє про майбутнє, але не планує, не створює його самостійно.
Наші політичні еліти, розповідаючи українцям про реформи, боротьбу з корупцією, вибори, європейське майбутнє - подібні до дітей, які не здатні зрозуміти різницю між мрією і планом, заснованим на реальності. Вони грають у політику, замість того, щоб формувати в країні політичні й державні інститути. Вибудовують ідеальні повітряні замки, замість того, щоб проголошувати ідеали, принципи й цінності, згідно з якими має функціонувати українська держава. Говорячи про реформи, вибори й закони, вони запрошують суспільство взяти участь у культі, що вимагає раз по раз нових жертв для того, щоб тривати.
Чи погодиться український громадянин, що подорослішав, бути жертвою інфантильних ігрищ?
Українські політичні лідери - просто-на-просто "діти" створеної не ними політичної системи. Вони підтримують саме її, імітуючи "турботу про країну". Основне питання сьогодні полягає в тому, чи захоче народ брати участь у їхніх ритуалах? Чи погодиться український громадянин, що подорослішав, бути жертвою інфантильних ігрищ?
Насправді, Україна входить у таку стадію свого формування, де їй не уникнути низки дострокових виборів, відставок урядів, зльотів і падінь. Це все - звичайні явища для країн, які формуються й переформатуються. Набагато важливіше, що стоїть за всіма цими ознаками політичних криз. Відповідальність, пошук рішення чи імітація процесу? Чого хоче суспільство: культових лідерів чи справжнього дорослішання? Виходом із політичної кризи може стати справжній, а не зіграний на публіку перехід до дорослої політики. Коли реальні проблеми держави ставлять на перше місце, а все інше - перевибори, коаліції, уряди - це лише пошук рішень.
