Ситуацію, яка склалася з українською мовою в українських(!) школах Києва, інакше як тихою диверсією у стилі Дмитра Табачника назвати не можна. Ніколи не думала, що стану людиною, яка говоритиме: «Ось у радянські часи такого не було!» Але кажу абсолютно відповідально: такої відвертої тотальної русифікації українських шкіл у столиці, як нині, у школах періоду мого дитинства не пригадую.
Цього року мої діти, які (так склалися життєві обставини) досі навчалися в іншій країні, пішли до однієї зі столичних шкіл. Не до гімназії й не до ліцею, а звичайної школи у центрі міста з поглибленим вивченням англійської мови. Після кількох тижнів навчання стало зрозуміло, що мої українськомовні діти виявилися представниками нацменшини в українській школі. Бо частину предметів у ній учителі без будь-яких докорів сумління читають російською мовою! Спілкування вчителів із дітьми на уроках і під час перерв — виключно російською. А коли я сама почула, як класні керівниці обох моїх дітей ведуть батьківські збори російською мовою, мені стало погано.
Намагалася дзвонити в Міністерство освіти, де мені сказали, що такі факти справді нечувані і що я маю написати офіційний лист, після якого вони зможуть ці факти перевірити. На моє зауваження, що не хочу нашкодити власним дітям, для яких переїзд і нова школа й без того стали великим стресом, мій співрозмовник сказав: «Усі ви такі! Дітям не хочете нашкодити! А чому я повинен вам вірити?»
Проте факти агресивної русифікації київських шкіл, на жаль, не поодинокі й не настільки нечувані, як про це думають у МОН. Кілька тижнів тому моя дочка була на олімпіаді з англійської мови у відомій у Києві школі на вулиці Прорізній. Я проводила її до вестибюля, і на моє запитання до вчительки, яка зустрічала дітей біля сходів, до якого кабінету прямувати далі, почула відповідь російською мовою, на що зумисне голосно сказала: «О, та тут, схоже, олімпіада з російської, а не з англійської мови!»
Але мій жарт виявився реальністю, що шокувала. Оскільки, як з’ясувалося згодом, пояснення для учасників олімпіади вчителі робили виключно російською мовою! Приблизно та сама картина спостерігалася тижнем пізніше на олімпіаді із правознавства, де навіть на запитання дітей, поставлені українською, вчителі відповідали російською мовою!
До мене почали звертатися друзі, які дізналися, що переймаюся цією проблемою. І я почула: так, учителька молодших класів мого сина частенько послуговується російською; вчителька праці у школі моєї дочки розмовляє російською; в нас — фізики, а в нас — іноземної мови… Усі вони просили не називати своїх прізвищ і номерів шкіл (хоч, повірте, це школи з різних київських районів — Позняків, Русанівки, Солом’янки, Бессарабки), бо всі переконані: правди не добитися, у вчителів низька платня і їх не вистачає, а дітям буде від цього лише шкода.
Ситуацію робить кричущою і те, що у київських школах навчається велика кількість дітей, чиї батьки виїхали із зони конфлікту в Луганській і Донецькій областях. Але схоже, що міське управління освіти не має жодних методичних рекомендацій чи адаптаційних програм для цих учнів. Тому замість того, щоб допомогти їм якнайшвидше опанувати українську мову, київські школи радісно, ніби лишень того й чекали, русифікувалися.
У школі моїх дітей майже весь сценарій свята до Дня вчителя було виписано російською мовою. Коли дочка запитала про це в однокласниці, та відповіла, що це «дань уваженія к тем ученикам, каторие гаварят па-рускі». Вам ще не страшно, дорогий читачу? Мені — так. Адже, на відміну від моєї наївної дитини, яка чи не щовечора запитує, як їй зробити так, щоб діти полюбили українську мову, розумію, що русифікація в наших школах відбувається не через небажання дітей, а через байдужість учителів і керівництва шкіл, яким потурають районні управління освіти.
Якщо хтось скаже, що вивчити українську мову дітям з Донбасу складно і що вони не розуміють української, розповім йому багато цікавого про Францію. Про країну, де рідну мову плекають і захищають, де у великих містах у кожній школі є додаткові обов’язкові заняття із французької для дітей-іноземців. І шанс, що вчитель перейде з дитиною на рідну для неї англійську, арабську чи німецьку (навіть якщо її добре знає, а дитина походить з родини біженців) нульові, адже державна мова в країні одна, а школа — державна установа.
Стало модно перевіряти на детекторі брехні суддів, поліцейських, антикорупційних інспекторів. Шкода, що цього не можна робити з учителями і директорами тих українських шкіл, які, наче за помахом чарівної палички, русифікувалися. Адже після анексії Криму та війни на Донбасі, які почалися з гасла про захист «рускоязичного насєлєнія», освіту можна зарахувати до сфери національної безпеки. І якщо українську мову терміново не повернути до столичних храмів науки, то за кілька років, можливо, Путін прийде «визволяти й захищати» Київ.
Вікторія Власенко
Урядовий кур'єр
