Створенню єдиної помісної церкви в Україні радіють не тільки віряни, але й люди, які дуже далекі від церковних справ. Але - радіють, і це можна побачити на сторінках соцмереж, у засобах масової інформації, у звичайній переписці знайомих людей. Журналіст і історик Ірина Шевченко роздумує над цим феноменом. Та й чи феномен це?
Чому українські "православні атеїсти" у такому захваті від Томосу? Тому що атеїстам важливі не канонічні заморочки, а сам факт того, що українська церква нарешті відірвалася від російської. Тому що цей відрив - ще один крок у позбавленні від майже чотиристолітньої кабали. Тому що це - відновлення історичного порядку, а також - тикання носом сусіда в його небажання бачити і розуміти, хто тут кому насправді батько, мати і старша сестра.
Ось чому радіють атеїсти.
Взагалі, я не сприймаю поняття «атеїст», особливо після того, як якісь спритні критики винайшли аргумент: невіра - теж релігія.
Нічого подібного - не релігія. Тому що невіра в бога не має своїх догм, канонів, євангелій, фетишів, спеціальних ряс і ритуалів. Тому що не закликає беззастережно вірити у відсутність творця. Невіра просто не потребує цієї гіпотези для пояснення всіх складнощів світу.
Так ось: я - НЕ атеїст.
Я - громадянка України, яка живе в мирі з усіма віруючими. А що з ними воювати? Кожен має право свій дах схиляти в будь-яку сторону, аби це сусідові не заважало!
Я - історик, який має деякі знання про те, які події і в якому ключі відбувалися на території нашої країни у 8-12 століттях.
Я - просто людина зі здоровим глуздом, яка знайома з релігійною літературою і практикою і заходить іноді ввічливо у старі храми, тому що старі храми (як і саме православ'я) - це чудові тисячолітні артефакти нашої історії і культури.
І я радію. Радію серед іншого і тому, що наша велика і агресивна «сестриця» (а радше - просто нахабна сусідка) ще раз отримала по носі.
Ну, звичайно, чисто по-людськи мені Росію зараз навіть трохи шкода.
Їх головний православний батюшка тепер повинен, тупаючи в істериці ногами, як трирічний скнара, у якого відібрали іграшку, доводити, що він - справжній.
Засмучені політики, у яких прямо на очах знецінилися дорогоцінні скріпи, тепер повинні доводити, що самостійність України - не справжня і нічого не означає.
Бідний російський народ тепер зовсім заплутався в тому, що взагалі зараз справжнє, а що - велика афера минулого тисячоліття.
Це дуже хворобливий стан. І ще невідомо, як сусідня країна його переживе.
Адже на смертному одрі лежить – на хвилиночку! - глобальна гуманістична доктрина про Третій Рим, Священий, Праведний і Єдиний, Хто Має Право На Порятунок Людства.
Вавилонська вежа Російської імперії накренилася і готова впасти.
Російська мова не може більше претендувати на міждержавну-об'єднуючу скрепу, тому що навіть в Харківській області України, яку за поребриком вважають чи не стовідсотково своєю, депутати облради «раптово» змінили орієнтацію та скасували своє ж рішення 2012 року про те, що російська - друга регіональна. Залишили тільки мову. І це не тільки в Харкові.
Тепер навіть батюшки українські в унісон заспівають на мові, забувши вчорашній язик.
А ще мені шкода князя Володимира, якого поставили росіяни на московській горі.
Як же йому там самотньо й незатишно має бути! Як засмучує, що не бачить він ревучого Славути! Як тоскно не чути співучої мови і рідних пісень! Як гірко, що нікому поруч з ним перекинути чарочку оковитої і закусити рожевим шматочком сала!
І, звичайно, я добре розумію, що крах імперської вежі - справа трагічні, розтягнута у часі і небезпечна для оточуючих.
Один російський коментатор зізнався, що з жахом чекає, що тепер Україну перейменують в Київську Русь, або навіть просто в Русь, і зі сльозами в тексті запитує: і що ж ми будемо із цим робити? Ми що, - істерить він, - так просто з цим погодимося?
Вони не хочуть миритися. Вони хочуть нас покарати за свавілля. За бажання свободи. За те, що ми відвернулися. Вони не хочуть визнати, що наша радість з приводу томосу - це гіркота від десяти тисяч смертей, гіркота від «дружніх» танків, від гарячих «градів», від холодних МП-шних батюшок, які ці танки і гради освячували ...
Юлія Латиніна в цьому році написала і видала книгу про Ісуса Йосиповича Христа. Вона висунула гопотезу і послідовно довела, що найперші християни були дуже войовничі і називали себе шахідами (мусульмани багато пізніше просто запозичили у братів по Аврааму цей термін, який означає всього лише «мученик за віру»). Вона своїм дослідженням хотіла трішки уїсти добропорядних православних вірян, які вихваляються своєю миролюбністю. Хотіла довести, що не такими вже пацифістами були першохристіани, не так вже й прагнули підставляти ворогам свої фізіономії. Швидше, були вони агресивними, мир несли тільки своїм, а всім чужим - призначався двосічний меч і негайна секірбашка.
І ось вчинили вони баттл з протоієреєм Всеволодом Чапліним щодо цієї книги.
І протоієрей, задовільно посміхаючись, сказав наївній письменниці, що дуже радий її дослідженням та її книзі, тому що - так! - невірних потрібно вбивати! І меч православним потрібен! І благословляти на війну за свої цінності не тільки можна, але й треба!
Мені здалося, що ніби-то розумна Латиніна не зовсім зрозуміла, до чого він хилить ...
Але мені в його словах та у самовдоволеній усмішці відкрилася безодня повна нашими сльозами...
Тож, так: ми, атеїсти - радіємо Томосу і автокефалії Православної церкви в Україні.
Але ми так само і розуміємо, що все тільки починається ...
Ірина Шевченко
