Назвати 9 травня святом завжди було складно. Тому обходилися нейтральним "свято зі сльозами на очах". Воно, дійсно, було трагічним для мільйонів, до яких не повернулися сини, батьки, брати. Але і тим, хто повернувся, було непросто - багато хто з-за того, що потрапили у полон, провели роки в сталінських таборах, були поламані долі, покалічені душі. Війна страшна. Старше покоління розповідало, що відразу після закінчення Другої світової, була величезна кількість безногих, безруких, сліпих, які, в більшості своїй, жебракували... А потім вони якось відразу зникли з вулиць міст. Куди пропали люди? Хтось жив тільки сім'єю, багато хто помер, а було й таке... Розповідає кінознавець Вікторія Вінтер.
У 1950 році за указом Верховної Ради Карело-Фінської РСР на острові Валаам відкрили будинок інвалідів, розмістивши інвалідів в колишніх монастирських будівлях. Дані правоохоронних органів тих часів такі: у другому півріччі 1951 року в містах затримано 107 766 жебраків, в 1952 році - 156 817 осіб, в 1953 році -182 342 особи. Серед затриманих інваліди війни та праці становили 70 відсотків. Радянська влада вважала, що подібне явище ганьбить країну.
Перша партія поселенців на Валаамі складалася з 500 осіб. Це були інваліди без рук, без ніг, сліпі і й глухі. Привезли і найважчих, їх називали "самоварами" - фронтовиків, які втратили і руки, і ноги. Фактично, це була в'язниця - у інвалідів відбирали документи, вони були на правах ув'язнених. Ховали під номерами. Ті, хто був у змозі працювати - працювали. Виїхати з острова без документів і грошей вони не могли. Ходили на милицях і їздили на інвалідних візках, що пересувалися за допомогою, так званих "прасок" - пристосувань на руках, до причалу, коли туди припливали пароплави. Подивитися на ошатних і веселих людей, доторкнутися до життя. Туристи нічого не повинні були знати про будинок інвалідів. Заборонялося показувати туди дорогу.
Екскурсовод Євген Кузнєцов у своїй книзі "Валаамський зошит" писав: "Чи зрозуміти нам з вами сьогодні міру безмежного відчаю, горя нездоланного, яке охоплювало цих людей в ту мить, коли вони ступали на землю цю? У в'язниці, в страшному гулагівському таборі завжди у ув'язненого жевріє надія вийти звідти, знайти свободу, інше, менш гірке життя. Звідси ж виходу не було. Звідси лише в могилу, як засудженому до смерті. Ну і уявіть собі, що за життя потекло в цих стінах.
Бачив я все це зблизька, багато років поспіль. А ось описати важко. Особливо, коли перед внутрішнім поглядом моїм виникають їхні обличчя, очі, руки, їх невимовні посмішки, посмішки істот, які ніби в чомусь навік провинилися, ніби тих, хто просить за щось пробачення. Ні, це неможливо описати. Неможливо, напевно, ще й тому, що при згадці про все це просто зупиняється серце, перехоплює подих і в думках виникає неможлива плутанина, якийсь згусток болю! Вибачте...
Скажу тільки, що обкрадали їх всі, кому не лінь, і навіть ті, кому було лінь. Справа доходила до того, що на обід до їдальні люди ходили з півлітровими скляними банками (для супу). Мисок алюмінієвих не вистачало! Я бачив це на власні очі. На запитання будь-кому з них: "Що привезти з Пітера?" - ми, як правило, чули: "помідорку б і ковбаски, шматочок ковбаски". А коли ми з хлопцями, отримавши зарплату, приходили в селище (так тепер стала називатися колишня центральна садиба монастиря) і купували пляшок десять горілки і ящик пива, що тут починалося!
На візках, ("візках" - дошка з чотирма шарикопідшипниковими "колесами"), на милицях радісно поспішали вони на галявину у Знам'янській каплиці, там поруч був тоді танцмайданчик. Для безногих інвалідів! Додуматися тільки! І був тут же пивний кіоск. І починався бенкет. По стопці горілки і по стопці ж ленінградського пива. Так якщо це "прикрити" половинкою помідора та шматком "Отдєльной" ковбаски! Боже мій, чи куштували витончені гурмани подібні страви! І відтавали очі, починалися світитися обличчя, зникали з них ці страшні вибачливо-винуваті посмішки...
Показати ж богадільню цю туристам у всій її "красі" було тоді зовсім неможливо. Категорично заборонялося не тільки водити туди групи, але навіть і вказувати дорогу. За це суворо карали вигнанням з роботи і навіть розбірками в КДБ. І все-таки хтось проривався і все одно ходив туди. Але, зрозуміло, поодинці або группочкамі по три-чотири людини. Треба було бачити потім обличчя цих людей, їх шок від побаченого. Особливо страшно було зустріти жінок у поважному віці, які втратили чоловіків на фронті, та ще отримали не похоронку, а повідомлення «пропав безвісти». Адже деякі з них здійснювали справжнісінькі паломництва по таким закладам. Намагаючись відшукати своїх чоловіків, синів, братів... "
У 1974 році художник Геннадій Михайлович Добров створив приголомшливу до глибини душі серію робіт "Автографи війни", серед портретів багато мешканців будинку інвалідів на Валаамі. Лише в 1986 році художнику дозволили, нарешті, одноденну виставку. Художник згадував своє найсильніше потрясіння: сповитий людський обрубок лежав на ліжку і дивився на художника чистими, ясними очима.
"Хто це?" - запитав Добров санітара. "Невідомий. Після поранення втратив і слух, і мову, а документів при ньому не було". Пізніше вдалося з'ясувати, що це був Герой Радянського Союзу Григорій Волошин. Він був льотчиком і вижив, протаранивши ворожий літак. Вижив - і пролежав "невідомим" в Валаамському інтернаті 29 років. Рідні Героя Радянського Союзу дізналися про те, як склалася його доля, лише в 1994 році. Син поставив батькові пам'ятник. Дуже багато могил залишилися безіменними, поросли травою...
Ця держава-людожер здатна проводити паради, помпезно відзначати чергову ювілейну дату, витрачаючи на це мільйони. А більше вона не здатна ні на що. Ганебна держава. Бридко, що знаходяться виродки, які мають нахабство заявляти, що всього цього не було. І потім вішати на себе смугасті стрічки і говорити "ніхто не забутий, ніщо не забуте".
Роботи художника Г. Доброва (1937-2011).
Пом'янімо ж покалічені життя цих людей в День пам'яті - 9 травня. Може, там були і українці... Згадаймо всіх, хто поклав голову в тій війні - кожен з них захищав свою Батьківщину.
Бережімо наших ветеранів війни, які нині захищають Україну, пам'ятаймо полеглих. Кожна втрачена краплина крові, кожне поранення, втрата можливості повноцінно рухатися не повинні стати перешкодою для активного життя. Суспільство має допомогти кожному з них, а держава - забезпечити їх гідне життя. Тому що приходять люди з війни з гіркими зарубками на душі...
