"Підтримати"
Новини
Всі новини

Родом з України: Олександр Вознесенський, драматург, сценарист, поет

Талановитим людям завжди тісно в маленьких містах їм потрібен великий простір. Тому вони їдуть зі своєї малої батьківщини, і нічого дивного, якщо їдуть туди, де більше можливостей, - в столицю. Так було в світі завжди. Була така дивовижна людина - драматург, педагог, сценарист, прекрасний поет... Але, на жаль, на Батьківщині, в Україні, його ім'я відоме лише вузькому колу фахівців. Розповідає кінознавець Вікторія Вінтер.

Олександр Сергійович Вознесенський (справжнє прізвище Бродський) народився 11 березня 1880 року в місті Вознесенськ (звідси і псевдонім) Херсонської губернії в сім'ї повітового лікаря.

У 1897 році вступив на медичний факультет Московського університету, потім пройшов 4 курси юридичного факультету, в 1902 залишив навчання. У 1898 році навчався в драматичній студії Московського філармонічного товариства.

З 1902 року регулярно публікувався в газетах і журналах: оповіді, фейлетони, літературні огляди, критичні статті. Вірші почав друкувати в 1905 році в сатиричному журналі "Жало", з 1913 - в "Сатириконі" і "Новому Сатириконі".

Писав п'єси (йшли в багатьох столичних і провінційних театрах), кіносценарії (по ним було поставлено 10 картин), займався перекладами. В 1917 році Вознесенський відкрив в Петрограді Студію екранного мистецтва (пізніше кінотехнікум), в 1921-1923 був директором такої ж студії в Києві .

Дружиною Вознесенського була актриса Віра Юренева, що грала в деяких виставах за його п'єсами і фільмах за його сценаріями.

Олександр Сергійович Вознесенський був репресований за звинуваченням в антирадянській агітації. Помер в 1939 році в с. Нова Шульба Семипалатинскої області, будучи на засланні. Реабілітований посмертно.

* * *

Мне кажется, что я пишу стихи
Не потому, что я люблю их мерность,
И сладость рифмы, тонкой как духи,
И строгой мысли лёгкую неверность.

Когда звучит напев моих стихов,
Стихи других мне кажутся певучей.
А рифму — звон нежнейших из оков —
Я нахожу среди простых созвучий.

Но музыка иная есть во мне:
Она живёт немолчной жизнью моря
И в днях моих, и в беспокойном сне,
С их явностью своею тайной споря.

И в дни и в ночи, бледные, как дни,
Она струит загадочно-могучий
Зовущий свет, поющие огни,
Маячащие в высоте над кручей.

Мне чудится, что я пишу стихи —
И близок свет из бездны музыкальной,
Что я уже, как древле пастухи,
К нему бреду от явности печальной...


ИЗРАИЛЬ

Я люблю твои строгие крайности,
Твою ненависть к робкой случайности,
Твою волю бессменно-мятежную,
Твою душу измученно-нежную,
Твою бого-мечту неизбывную —
Вечный светоч у вечных ворот —
И молитв твоих песню надрывную
Я люблю, одинокий народ!


АВТОГРАФ

Корридор первоклассной гостиницы.
Номера. Вот и двадцать шестой.
Подошла гимназистка из Винницы.
Ей неловко: одна... холостой...

Только очень уж важная миссия:
Попросить, чтобы он подписал
Ей открытку, где в роли Таисия
Снят он... Боже! весь класс потрясал

Возглас брата у трупа Цецилии...
Без жилетки, над мокрым столом,
Он сидит в полупьяном бессилии,
И бормочет: я режу углом...

Но в молчанье неубранной комнаты
Только звякнул задетый бокал.
“Помни, Надя: веди себя скромно ты”,
Ей отец на вокзале сказал...

Ах, как стыдно идти за автографом!
Но искусство — святее всего.
Чуть не вровень с красавцем-географом
Весь их класс обожает его!..

Будто стук. Он глазами бессонными
Долго смотрит в узор на ковре,
На обои с большими бутонами,
И кричит, разобравшись: entrez!

Снова стук. Одурь сразу поборота.
Надевает пиджак, торопясь.
И, закрывшись рукою у ворота,
Отворяет он дверь: верно; князь...

Удивлён. И доволен. С улыбкою
Взял открытку. Дрожит голосок...
Поиграть разве с этою рыбкою,
Коль сама приплыла на песок?

“Вы войдите... Живу я в гостинице...
Неуютно... Хотите винца?”
В этот день, верно, в маленькой Виннице
Хмуро, холодно, дождь без конца...

ПРОСТЫЕ СЛОВА.

Если ты устала и меня не любишь,
Ты скажи мне правду, не томи себя.
Ты со мной без нужды больно не поступишь,
Жить нельзя, как прежде, больше не любя.

Я уйду без вести, далеко отсюда.
Только ты не думай, будто я умру.
Мне не нужно яда, мне не нужно пруда:
Ведь тебя с собой навеки я беру.

И когда – я молод – полюблю другую,
Не найду другую, а найду тебя.
И тебя, мой птенчик, в сердце сберегу я
И уйду, любимой жизни не губя.

О СЕБЕ

О чём бы ни писал поэт,
Он пишет о себе.
Его слова — всегда ответ
Смеющейся Судьбе.

Тоска цветов, и снежность гор,
И Разин на ладье —
Один и тот же приговор
Неправому судье.

Душа поэта — княжий сад.
Но ночью сторожа
Впускают бережно отряд
Питомцев мятежа...

И скоро в башне гаснет свет,
Но кровь горит в борьбе...
О чём бы ни писал поэт,
Он пишет о себе.


Приєднуйтесь до нас у соцмережах Facebook, Telegram та Twitter.

Ctrl
Enter
Если вы заметили ошибку в тексте
Выделите её и нажмите Ctrl+Enter
Также по теме