Наш автор - Олена Маленкова, керуючий партнер і генеральний директор в Група компаній "KDU Realty Group", консультант комітету Верховної Ради з питань соціальної політики, зайнятості та пенсійного забезпечення, визнана в професійних колах найбільш впливовим фахівцем - вона очолює рейтинг. Олена, яка народилася в Горлівці, і для якої Донецьк став рідним містом, покинула Донбас не по своїй волі: війна і проукраїнська позиція. Але без всяких сумнівів і порожніх слів почала все заново. Тому її роздуми - не просто спогади...
Взагалі-то я писала це до свого професійного свята - Дня ріелтора, який ми недавно відзначали. Але потім подивилася і зрозуміла - це не про конкретну справу, це - про професію. Про партнерство. Про людей, без яких би я ніколи не відбулася ні як професіонал, ні як особистість. Про те, що ось уже майже чверть століття становить моє життя, займає весь мій час, живе в мені під час вечірок, подорожей, криз і змін.
Я прийшла в професію в травні 1993-го, коли продавала свій, що дістався у спадок від дідуся, старенький будиночок. Я довго вмовляла двох хлопців у відділі нерухомості зайнятися його продажем, поки вони не почали уникати мене, а їх шеф не вирішив позбавити їх від мого напору, викупивши у мене цей будинок.
Через рік він умовив мене вийти до них у відділ, заплативши за моє навчання в модній тоді Академії управління за два роки наперед.
Сергій Богданов, а він був моїм першим керівником, навчив мене піклуватися про співробітників, купуючи дорогі ліки для нашої дитини, відправляючи нас у відпустку "на море" перед першим же його класом. Жили всі тоді незаможно, сам Сергій був голий, як сокіл, а всі кошти "реінвестував".
Фірма була багатопрофільною, а ми були лише однією з її ланок. Але турботу від генерального відчував кожен з нас.
Потім настануть "шалені 90-ті", Сергій не впорається з кредитом в 1000%, подасться в біги і згине десь на просторах нашої неосяжної батьківщини.
З його рідним братом Юрою, з яким ми працювали в одному відділі, ми відразу вирішили ходити всюди разом, підстраховувати один одного і ділити все наші заробітки навпіл.
Після розвалу фірми мені довелося піти і створити свою власну. Тоді я тільки познайомилася з майбутньою своєю кумою і заклятою подругою Галею, я ж і запросила її разом зі мною розпочати нову справу, точно так, по-партнерськи, ділячи все скрути і радощі власного бізнесу.
Галя була особистістю творчою, з прекрасною інтуїцією, і шаленою працездатністю. І повним профаном в справах фінансових.
Галя не розуміла, як формуються бюджети, як витрачаються гроші, і чим прибуток відрізняється від доходу. Багато сліз було вилито і багато жорстких слів сказано, коли Галя влаштовувала істерики, "куди ж поділися гроші"?
У мене все ж завжди було записано, навіть витрати на копійчаний тоді ще міський телефон і пачку паперу для факсу.
Ми співпрацювали з Галею 7 років. Поки її новий друг, який став згодом її чоловіком, не поставив їй умову: "Або я, або Лена".
Вона піде тоді, вперше зрадивши все, що ми робили разом. Наостанок забравши угоду вартістю в однокімнатну квартиру.
Я тоді напишу вірші "Колючим капежом крижинок раптово квіткнь завітав...".
І викреслю її зі свого життя. Галя з'явиться через 5 місяців, в сльозах і депресії, з каяттям і звинуваченнями майбутнього чоловіка. І я прощу її, тому що зрозумію і як жінку, і як людину.
Ми вже ніколи не будемо працювати в одній компанії, але ще 9 років співпрацюватимемо, здійснюватимемо партнерські угоди, будемо ділити порівну зароблені гроші, "дружити будинками".
Потім настане 2008-й, Галя буде просити, щоб ми знову об'єднали наші зусилля і створили одну компанію. Мій чоловік буде проти, і це остаточно розведе нас по різні боки барикад, подарувавши мені на прощання розуміння, що зрада може мати найогидніші форми...
Мені ніколи не було шкода грошей. Часу, сну - так. Грошей - ніколи. Я сміливо йшла в партнерство, домовлялася з власниками про продаж крутих об'єктів, і продавала їх в партнерстві з іншими людьми.
Мова не про СПП зараз. Вірніше, зовсім не про те, що ми вкладаємо в це поняття. Коли ти укладаєш договір з власником, а всім іншим пропонуєш частину або половину свого гонорару.
Ми ж працювали не так. У нас був галасливий і веселий офіс в Донецьку. Він був теплий, затишний.
- І не виженеш нікого! - понарошку лаялася секретар Наташа.
І правда, наш офіс завжди був повен гостей, колег, постійний рух наповнював наше тодішнє існування.
В ту пору він і прибився до нас. Був він за вдачею вовк-одинак. А ми брали всіх, дружили без оглядки, не були жадібними, і у нас була та прекрасна енергетика, до якої всі горнуться як до магніту.
Звали його Володимир. Він просто перебував з нами в одному просторі. Тоді багато було тих, хто просто приходив пересидіти до ділової зустрічі, до показу.
Кава у нас була в наявності завжди, а якщо вона закінчувався, то можна було обійти будинок з фасаду і купити найкращу каву в маленькому фірмовому магазині.
З Володею ми зробимо 5 кращих, на мій погляд, спільних угод. Я завжди вміла домовлятися з власниками, а він не втомлювався їздити по показах, лазити по горищах, показуючи, розповідаючи про приміщення, які нам потрібно було продати.
Ми утворили прекрасний тандем, і фінансові боги були до нас прихильні.
Мені не приходило в голову, що це ж я (!) зробила більше! Це я домовилася з власниками, а його "найняла на роботу". Мені не приходило в голову, що я можу розділити наші, вельми немаленькі, гроші в іншій пропорції.
Останню спільну угоду ми зробимо в січні 2014 го. Потім він спробує закріпитися в Києві, кілька разів виїжджаючи в період найбільш активних обстрілів, і остаточно повернеться в Донецьк, з часом викресливши все, що нас пов'язувало ці роки.
Війна...
Мені ніколи не було шкода грошей. Тому що найбільше в житті я ціную рівне, чесне партнерство.
Воно, як і дружба і любов, єдине, що прикрашає життя. Єдине, що варто всіх грошей світу.
Олена Маленкова, Київ.
